2

***
 

Йти їм, на щастя довелося не довго. За рогом, на сусідній вулиці, саме там де й говорили онука крамарки і знаходився перехняблений шинок. Фарба на вікнах та дверях вже давно облущилась. Одвірки майже зогнили. Очерет, що вкривав стріху, почорнів від довгої служби, і почасти розлетівся оголяючи крокви. Напевно років з десять тому, ця будівля милувала погляд. Вона дивувала своєю вишуканістю та деталізацією. Навіть, вже зараз зогнилі ставні, колись були вкриті філігранним різьбленням, що вже потріскалось і облущилось.

Альфред смикнув за ручку дверей, а ті просто вивалились назовні впускаючи кого завгодно. В середині палахкотіло багаття. Жар вогню приваблював.

- Га!? Хто там? Ану заходьте. Тільки двері причінінь. Ніяк руки не доходять завіси справити. – загуркотів веселим басом кремезний чолов’яга, що стояв за шинквасом, у засаленому від довгого вжитку фартусі. – А! Хлоп’ята! Проходьте-проходьте.

Шинкар розплився в найщирішій з посмішок, але вона безнадійно заблукала в кошлатих заростях його вусів та бороди.

Шинок кардинально відрізнявся з середини. Затишні кутки кімнати випромінювали приязнь. Стояло декілька столів оповитих світлом свічок. На стінах висіли чудернацькі плетені вироби з вовняних різнокольорових ниток. Він був порожній. Майже. Лиш в дальньому кутку зали, посеред якої тріщав вогонь у продовгуватій обкладеній каменем, ямі, мелодійно рохкав уві сні місцевий завсідник, а поруч з ним, поки що, тримався ще один.

Шинкар був кремезним лобурякою в юних роках, але зараз той запал, який живив його замолоду, притих. Залишились ті широкі плечі та сильні руки. Висока постава та громовий голос. Але роки додали солі в його руде багаття в бороді і на голові, і доброти в його розуміючі очі, що вже вкривала пилина.

Шинкар посміхнувся до хлопців, і перехилився через шинквас.

- А дайте, хлоп’ята я вас добряче роздивлюся! Ой, які гарні! Ви тут вперше, чи не так?

- Так пане. – медовим голосом промовив Альф.

- «Пане»! Та не смішіть мене, хлоп’ята! Який з мене пан? Звіть мене Галмар. А чого ви такі… не веселі? Шось…

- Галмаре! – заревів п’яний голос з дальнього кута. – Ш-чьо, це ти мені приніс? Це не твій ель, це якісь південні с-с-цяки!

- Не звертайте уваги, хлоп’ята, він зараз засне. Тож… Як вас кличуть?

- Я – Рорік, це мій др… компанієць Альфред. Ми шукаємо… - малий осікся, - інформацію щодо розбійників. Ми чули у ваших краях є такі… Правда?

- Ой, а я навіть і не скажу. Тут мало подорожуючих. Мало, що відомо. Одно лиш чого багацько - пліток. І зачасту місцеві. Говорили, що в лісах, що під болотами щось не ясне твориться.

- Що не ясне? – підхопився Рорік.

- Я не знаю. Кажу ж це плітки. А от, що вам точно скажу – не потикайте носа в Глухий Ліс. Там є одна печера… там люди зникають. – змовницьки прошипів Галмар

- А що там таке, троль чи що? – лукаво поцікавився Альф.

- От ти смієшся, а дарма! Старий Кварк. Той троль… мордує ці землі вже більше двадцяти років. Хто-зна звідки взявся, але що люди зникали - то факт.

Галмар спохмурнів, насунувши брови на носа.

- Раніше ліс був повний дичини та ягід, і діти могли легко і без остраху піти до нього бавитись, і повернутись всі як один: цілі та здорові. А от коли ота почвара явилась – ні дичини ні ягід вже з того лісу до нас не прийшло. Ми просили тана аби той дав добрих хлопаків щоб вивести ту почвару. Вони прийшли. Двоє. Такі зверхні, зухвалі, думали, що то був якийсь дебелий вовк, що тут всіх перелякав, чи може ведмідь. Та коли ми розказали їм про все, воли лиш зуби поскалили. Але потрібно віддати належне їхніх хоробрості. Їх не було чотири дні. Потім ми вирішили перевірити… Їхні щити ми повернули Тану. Але більше він і пахолка не надіслав.

- А самі ви його бачили? – мовив Альф.

- Я? Звісно що ні. Як бачиш живий ще. – він обперся об шинквас. - А от брати мої… всі четверо… Так біля тої печери ми і знайшли їх гуртом. Побитих. Остогидло їм боятись. От вони й вирішили врятувати ліс від тої напасті, та ще й нас заодно.

Галмар важко зітхнув.

- Попіл їхній тут у мене. – він тицьнув за спину великим пальцем. – На верхній полиці.

Рорікове обличчя скосила гримаса болю та скорботи, щойно він кинув погляд на чотири глиняні горщики, що рядочком стояли під стелею.

«Батьку!» - немов телепнем по голові увірвалась думка, і спогад про два обвуглені тіла, на місці, яке він раніше звав домом.

- Після тої трагедії Ерна, дружина найстаршого, зібрала всіх, і своїх дітей і дітей Ассура, Фліка і Борка, і поїхала подалі звідси. Кажуть, що подалася в Трайд, хоча я вже давно про них нічого не чув. – шинкар важко зітхнув. - Один я тут зостався.

Галмар повернув голову, наче прислухаючись.

По зогнилих вікнонницях пробігся вітер, змушуючи їх ліниво скрипнути.

Галмар дістав з-під шинквасу два кухлі.

- Зима насувається. Цього річ припхається вона доволі рано. Снігу буде – рятуйте Боги. Мої старечі кістки не брешуть. – бурмотів старий наливаючи ель з бочки за спиною.