1

- Курва стара!

Зірвавшись на крик, Рорік волав на всю горлянку.

- Най я її тільки злапаю!

- І що ти зробиш? – обтираючи обличчя від липкої чорної крові, буркнув Альф. – Без солі з’їсти змусиш?

- Може, й змушу! – огризнувся хлопець, припасовуючи мішок до сідла.

Попіл сахнувся від його смороду.

Коні були припнуті тут ще засвітла. В лісі доволі швидко закінчився день, хоча сонце ще не зовсім сіло. Осінні дні все більше коротшали, а північні вітри гнали сніги і смерділи морозом. В містах, де їм доводилось зупинятись, кожний мав потребу донести, що ця зима буде найсніжніша за останнє століття.

«Ніби ви знаєте» - бурчав він, потираючи очі, коли чергове патякало чіплялось до них на ринку.

Попіл стояв сумирно, лиш інколи переминався з ноги на ногу, коли Рорік припнув свого улюбленця до гілки молоденької ялини. Альфредів демон, натомість, брикався, буцався й іржав, коли хлопці, оголивши мечі, стояли перед входом у лісну печеру. Ну як печеру… радше яму, вириту в пагорбі, з дебелими грудками рудої глини і землі, розкиданими довкола.

- Ти дійсно гадаєш, що вона тут? – Альфред скосився на хлопця.

- Не знаю. – тихо буркнув Рорік, - Мо’ й була. Сподіваюсь, що була.

Повільно огинаючи чергову розлогу ялину, Рорік вчергове визвірився, коли гілка хльоснула його по писку.

- Так, може, смолоскип запалити?

«Може запалити…» - перекривляв його юнак, і знову в голові вибухнули прокльони і матюки.

Вони блукали разом в пошуках чуток і зачіпок вже доволі довго, і Рорік ніяк не міг збагнути, що ж це за кара йому така? Чого їх поставили в пару? «Він їй ніхто!» Він його не навидів - здебільшого за природу, але й за те, що він, паскудне вайло, прилип до нього й відчепитись ніяк не хоче. Ще й за те, що куди б він не поткнувся, ні дня без нової дівки на колінах не мав.

Та інколи цей завивало ставав в пригоді.

- Який? Той, що ти в печері полишив?

- А! Точно! – посміхнувся Альф. – Але ж з користю!

«З користю…»

- З користю ти книжку мого брата свиснув.

- Ну, - скривився співець, - це ж я, як виявилося, також з користю.

Рорік глибоко потягнув промерзле повітря хвойного лісу ніздрями.

- Якби Уве тебе до науки не приставив – була б тобі користь.

Альфред франтувато випнув груди, потираючи лоба

- Та кому вона потрібна? – і додав про себе, обнюхавши рукав, - А й смердить же ж…

Рорік скосився через плече. При боці, у простих потертих шкіряних піхвах, безладно гойдався знищений меч. Малий шипів крізь зуби, коли зітліла рукоять меча, оголивши залізо, обпікала долоню.

- Та як виявилось… - він в’їдливо знизав плечима. – До речі, вчасно згадав.

Альфред із награним здивуванням подивився у спину Роріка.

- Невже це похвала? Який сьогодні день, треба записати!

- Ніби ти вмієш. – вкусив Рорік, розпливаючись у легенькій посмішці.

***

Дорога до села зайняла чимало часу. У темному лісі дуже легко заблукати, та й Рорік не хотів, аби Попіл вивернув ногу, через приховане коріння. Альфред увесь час бурмотів собі під носа різні мотиви пісень, а блакитний гармоніт на його шиї – єдине світло що їх оточувало, - повільно блимав у такт.

- Моя крамничка он там. – покрученим пальцем тицьнула стара, вказуючи на похняблену хатину. – Заходьте за припарками.

Альфред завжди вмів знайти підхід до будь-кого, і ця стара не стала винятком. Низенька, у сірій шубі, оперезана сірою хустинкою, вона нагадала Роріку, вгодованих мишей, яких він постійно ганяв з батькової конюшні. Та то все було дарма – вони щоразу повертались.

Тоді Уве вирішив допомогти меншому брату й змайстрував цікаву пастку, яка до слова справно працювала, допоки туди не заскочив сусідський кіт. Після того батько наказав прибрати її, і малий знову був змушений з мітлою ганяти мишей по стійлах.

Вони приїхали в це село за чутками, а знайшли красу, якої в житті не мріяли побачити. Ба більше - навіть не чули про існування подібного.

Рорік стояв з відкритим ротом, розглядаючи велетенський дуб неймовірних розмірів, що скинув усе своє листя, а місцеві згребли його у велетенські купи під стовбуром. Малий помітив декілька вивірок, що грайливо скакали з гілки на гілку й бились за останні жолуді.

- Красень, правда ж, – пискнула стара, глянувши на зачудованого юнака. – Він вже таким був, як я в ляльки ще грала. Кажуть, де таке чудо росте - там землю благословили Боги. Ще моя бабка казки справляла: мовляв, отам, на верхівці, ложе Елуни. Так мій дядько захотів перевірити – поліз…

Стара глибоко зітхнула.

- … ступив на он ту гілку, вона й розчахнулась. І він його скинув.