Розділ 12: Справжній фінал!

***

– А де... це... оцей?

Похмілля потроху полишало батька Айвіна і розум повертався до його голови. А разом з ним – прийшли й спогади про те, що сьогодні хлопець вже мав би повернутися. Покрутивши головою, чоловік ніде не знайшов парубка, а кинувши погляд на двері, чоловік побачив, що вони зачинені зсередини. 

– А байдуже, – крізь п'яний сон промовила Жанна. 

Жінка й досі валялася у хаті напівголою. Після денного "романтіка" з чоловіком – вони знову пропустили чарку "по колу", тож зараз їй було абсолютно начхати й на сина, й на те, скільки на ній одягу. 

– Давай може ще... – промовила жінка, розсуваючи ноги перед чоловіком. 

– Почекай, – ліниво відкинув Ланс одне з колін дружини. – Я, здається, забув двері йому відчинити. 

З цими словами він піднявся зі свого місця та підійшов до дверей. Хитаючись, Ланс ледь поклав руку на засув, що не давав дверям відчинитися. Та коли він це зробив, шалена хуртовина сама відчинила двері, виганяючи крижаним вітром тепло з приміщення. 

– Закрий, я зараз подохну! – заволала Жанна, вхопившись за стегна. 

– Якби ж... – буркнув чоловік, але жінка його не почула. 

Ледь переборовши негоду, чоловік зачинив двері, але засув не чіпав. Втім, щось важке лежало на його серці – він вже не міг отак просто полишити це. Мороз, хоч і недовго контактував з його обличчям, встиг прочистити Лансу думки. Чоловік здогадався, що щось не те, та що саме – поки не розумів. 

– Чекай... тут... – промовив він. – Я покличу його з хліва... 

Чоловік стягнув із цвяха зі стіни свою куртку й, недбало накинувши її на себе, вийшов, ледь зачинивши двері знову. 

Вітер бив по вухах, крижані сніжинки, наче леза, різали голу шкіру. Хоч куртка Ланса й була вже двічі застарілою, але свою роботу вона ще виконувала. Та зараз ця хуртовина наче роздягла чоловіка – холод вже підморозив шкіру, почавши пробиратися до кісток. Накопичене в домівці тепло зараз кудись безслідно зникло. Чоловік ледь дійшов до хліва, коли раптом побачив, що на дверях ззовні висить замок – отже парубка всередині не могло й бути. 

«А де він тоді?», – подумав чоловік тверезо. 

Вітер та лютий мороз видули з нього алкоголь, наче він був не в його крові, а просто папірцем, що зачепився за одяг. Батько почав хвилюватися за хлопця, адже таку хуртовину парубок міг банально не пережити. 

– Айвін! – покликав батько, але його крик поглинув жахливий вітер.

Він повернувся до дверей хати, а там Жанна навіть позу не змінила – гола нижче поясу, жінка просто лежала під градусом й відпочивала. Проблема зникнення власного сина навіть не турбувала її. 

– Вставай, потворо, треба Айвіна знайти! – обурено крикнув батько, струшуючи з власних плечей сніг. 

– Чхати! – ледь промовила жінка. – Не піду нікуди... 

– Хто тобі буде горілку тягати, якщо він помре? – сказав Ланс. – Хоча б заради цього підведися! 

– Ось тобі моя відповідь! – промовила жінка й, нікого не соромлячись, почала справляти природну потребу прямо під себе. 

– Фу, – з огидою випалив Ланс. – Йди ти до біса, хвойдо! – кинув він. – Я йду за хлопцем, а ти двері зачини хоча б, бо якщо вітер їх відкриє – відморозиш свій "фонтан"! 

– Ага, – гикнула жінка. 

Вийшовши на вулицю, чоловік повернувся до хліва й почав шукати хоча б якісь сліди. У нього теплилася надія, що парубок ховається від холоду десь неподалік. Аж раптом він почув позаду себе лай! 

Заволавши від страху – Ланс подумав, що це вовк напав – він раптом побачив якогось собаку. Це була Холо. Пес подивився на чоловіка, а потім побіг в бік лісу. Зупинившись, собака знову озирнувся, натякаючи, що потрібно йти. 

***

«Холодно, – жалівся подумки хлопець. – Невже це був просто сон?»

Айвін спробував стиснути руку, але кров у його тілі настільки охолола, що парубок побачив тільки дрібне тремтіння у кінцівках – ось максимум сил, які були йому доступні. Розуміючи, що в такому стані він вже не дійде ані до хліву, ані до лісника, парубок просто заплющив очі.

«Я помилився... Не треба було засиджуватися... Хоча... Що тепер вже казати... Мені... Здається... Кінець...»

Хлопець проковтнув крижану слину.

«Лайла... Пробач, я хочу повернутися!»

Тіло не слухалося, але юнак докладав надлюдських сил, щоб сильніше стиснути повіки. Він робив це настільки сильно, що в очах почало біліти. Втім, картинка теплого літнього села ніяк не поверталася до парубка. Аж раптом хлопець зрозумів, що це біліє не від того, що він мружить очі. Розплющивши їх – стало боляче. Щось дуже яскраве та сліпуче світило йому в обличчя, але що саме – він зрозуміти не міг. 

«Ось і усе! Нарешті спокій...»

Хлопець моргнув і вирішив не розплющувати більше очей.