Розділ 8: Вбивство! (3)

*Новий світ. День 11. Вечір*

– Як...

Погляд Хромара змінився майже за мить. Щойно на дівчину дивився чоловік, який готовий був до ранку кричати та відчитувати її. Він вже почав вигадувати покарання та термін домашнього арешту для сестри, коли раптова новина вибила його настільки сильно, що якийсь час Хромар тільки те й міг, що плямкати беззвучно губами.

– Зґвалтували?! Хто? Коли?

Іда, що стояла поруч, наче забула про той жахливий сморід, що йшов від молодшої сестри її коханого. Зараз жінка намагалася лише зрозуміти й перетравити почуте. Погляд аристократки також змінився. Тепер Іда не дивилася на Лів, як на брудну свиню – зараз жінка дивилася на дитину очима, що були сповнені сліз.

«Ой... Що тепер буде... Добре, якщо вже грати – то грати до кінця!»

– Я... – невпевнено промовила Лів, відводячи погляд. – Запросила Айвіна... Мені він сподобався, як... як... Як людина! – випалила дівчина хоч що-небудь, аби тільки її брат перестав гніватися на неї. – А він... Напоїв мене, і... власне... 

Розуміючи, що її емоції несправжні, Лів швидко закрила обличчя руками й удала, що плаче.

– Що ще за Айвін? Звідки він? – запитала Іда. 

– З того села, куди ви Яшму відправили!

– Я поїхав, – раптом випалив Хромар. – Можливо, він ще не встиг втекти або спіймаю його на шляху! 

– Добре. Я тут розберуся! 

*Тим часом*

Біля великого дерева, що росло посеред поля зеленої трави, сиділа Хельга. Спершись на стовбур, жінка розглядала нічне небо. Поруч з нею був Тіріон. Сидячи на великому корені, що стирчав просто з-під землі, чоловік влаштовував катастрофу на мурашиному тракті. Вони чекали на Яшму та Еміля.

«Красиве небо... Але як багато хмар... Ну, не дивно – літо завершується. Подумати тільки – скоро зима! Як же швидко плине час! Здавалося, що тільки позавчора ми з Калебом взяли під крило Лайлу. І що тільки зранку познайомилися з Айвіном! А ні... Тут вже така історія закрутилася...»

– Гадаєш, вони прийдуть? 

Тіріон, задоволений своїм хаосом, дивився як мурахи, яких він розкидав, потроху починали наново прокладати шляхи, вишукуючись ланцюжком від однієї травинки до іншої.

– Чому ні? – легко відповіла Хельга. – Я ж сказала, що просто хочу поговорити. Звідки вони знають, про що саме? Тут, за останні дні, стільки усього відбулося, що весь наступний рік тихим має бути.

– І не кажи! О, а ось і вони! 

У нічних тінях Тіріон помітив, як до них наближаються три силуети. Поки вони не підійшли достатньо близько, аби можна вже було розрізнити, хто є хто, Хельга й не бачила нікого.

«От, що означає, мисливець... Від такого й миша не втече!»

Посередині йшов Еміль. Хлопець виглядав так, наче йде не на розмову з односельчанами, а на збір бандитської зграї. Холодний та уважний погляд спершу затримався на жінці, а потім й на мисливці. Ліворуч від нього йшов Гуннар – той просто йшов і по його обличчю навіть не можна було зрозуміти, він зараз серйозний чи легковажний. А от праворуч йшла Яшма. Дівчина крутила головою, роздивляючись усе, що було навкруги: темне небо, траву, дерево, якийсь камінчик під ногою – усе, аби тільки не дивитися на тих, хто її покликав сюди.

– Гарного вечора, пані Хельго, – промовив Еміль так, наче бажав жінці зла. 

– Вітаю, – доброзичливо й усміхаючись відповіла вона. 

– Пропоную не затягувати, час вже пізній, а в нас завтра багато роботи. Перейдемо одразу до суті, про що ви хотіли поговорити? 

– Так, згодна! Також гадаю, що не варто надовго тут усе це розтягувати. 

Після цих слів запала коротка, але дуже гнітюча тиша. Хельга плеснула себе по стегнах, а усі інші тільки й встигли, що глибоко зітхнути, коли вона продовжила: 

– Емілю... Це ж ти намисто поцупив, так? А ти, Яшмо, просто взяла й підкинула прикрасу Айвіну. 

– Воу! А з чого такі раптові звинувачення, пані Хельго? Ви, нагадую, звинувачуєте нас у тяжкому злочині, зрештою, не дерев'яна ложка зникла. 

– М-м-м, ложка... – задумливо посмакувала цим словом Хельга. – Справді, чого б це Айвіна відправляли за ложками? Так, ти правий, Емілю. Поцупили не ложку. І тому я ще більше впевнена, що це був саме ти, а не Айвін. 

– З чого така впевненість, пані Хельго? 

Хлопець, стиснувши зуби, дивився на жінку так, наче готовий був побити її прямо тут і зараз. Хельга ж не зводила очей з Еміля, наче сова, що побачила в полі мишу.

– Ну, ти б не став красти “просто ложку”. Та й зрештою, пояснити наявність намиста під ліжком набагато складніше, ніж пояснити наявність там ложки.

– З чого ви вирішили, що то взагалі був я! Так говорите, наче знаєте усе на світі! Бісить...

«Чого ця стара повія так легко звинувачує мене? Наче особисто бачила, що я те намисто взяв і передав Яшмі! Я гадав, що будуть підозри, готувався до суперечки й активного обговорення, а вона просто в лоба мені каже, що це був я!»