Розділ 7: П'яна й дурна! (1)

*Новий світ. День 11. Опівдні*

– Ого...

Хлопець дивився на величезний стіл, що стояв прямісінько посеред кімнати пані Лів. Обід для жінки приготували величний. Хоча тут, за планами, й було на трьох, але наїстися могли й тридцять три людини. Великі тарілки, великий посуд зі стравами й неймовірних розмірів келихи. 

«В мене б голова в отой келих влізла...», – думав Айвін, розгублено дивлячись на бокал, який пані Лів тримала в руках. 

– Налий нам вина!

Жінка кинула погляд на охоронця й той, сіпнувшись, миттєво потягнувся до однієї з численних пляшок, що стояли на столі. Нахиливши її над посудом пані Лів, чоловік вилив ледь не половину пляшки, поки та зупинила його. Айвін ледь стримався, щоб не засвистіти, адже половина пляшки дуже скромно влізла у половину келиха жінки. А пані Лів лише м'яко й ласкаво посміхалася, наче охоронець їй туди водички з цукром налив.

Після цього солдат потягнувся до бокалу хлопця, але Айвін вчасно закрив його долонею, після чого взагалі взяв у руку й забрав від пляшки. Здивований погляд солдата був красномовнішим за нього самого. 

– Я... Я не п'ю алкоголь, вибачте. 

– Добре!

Пані Лів щиро усміхалася й дивилася на хлопця широко розкритими очима. Повернувшись до дверей, дівчина вказала на них рукою, попутно озираючись назад до хлопця.

– Може... Квасу тоді? Гадаю, що знайду тобі пляшечку. 

– Якщо можна, – обережно промовив юнак, а охоронець тим часом поставив пляшку на стіл. 

– А! А! А! – миттю відреагувала аристократка. – Ти п'єш зі мною! 

– Але я на варті! Мені не можна... 

– Нічого не хочу слухати! Якщо ти на варті – тим паче мусиш пити. Перед нами гість, а вино тільки в моєму посуді! Хочеш сказати, що я одна тут маю пити? Хочеш виставити мене, сестру пана Хромара, пиячкою, що одна тут... "квасить"?  

– Ні... 

Охоронець зітхнув настільки важко, що хлопець навіть почав співчувати йому.

«Як добре, я що не працюю ані на неї, ані на її брата... Пробач, чоловіче, але тут або тобі пити, або мені!»

Чоловік кинув погляд на Айвіна, що був сповнений надії та відчаю. Охоронець, не повертаючи голову, подивився в бік пляшки, після чого повернув погляд на хлопця. Айвін лише похитав головою, остаточно відмовляючись.

– Тоді пий!

Пані Лів не витримала цієї паузи і, самостійно взявши пляшку, вилила рештки охоронцю. Кивнувши, вона поставила порожню пляшку на підлогу, після чого голосно покликала інших слуг. Наказ принести квасу було виконано ледь не в ту ж мить – хлопець навіть облизнутися не встиг, коли міцний глиняний глечик з квасом вже стояв поруч із ним. 

– Налий моєму гостю! – наказала суворо пані Лів і охоронець, важко зітхнувши, виконав і цей наказ. 

Коли ж, нарешті, в усіх тарілки були з їжею, а у келиху кожного був свій напій – обід почався. Запахи манили хлопця так, що він ледь стримувався від нападу на курку, м’ясо якої мало такий приємний запах! Він взяв собі ніжку й вже майже вгризся в неї, коли кинув погляд на інших.

Пані Лів, тримаючи спину рівно, лише трохи схилила вниз голову. Однією рукою вона тримала тонку металеву ложку, якою їла салатик. Іншою ж вона ледь помітно трималася за стіл. Лікті, звичайно, вона притискала до себе. Аристократка їла легкий салатик, який, як здалося хлопцю, навіть дитину б не нагодував. Втім, жінка не чавкала, не нападала на овочі й не дивилася на них так, наче вперше за рік її пустили до столу.

Охоронець, на диво, також поводився спокійно. Звичайно, такого етикету й витримки, як у аристократки, в нього не було. Чоловік преспокійно поклав не тільки лікоть, а й усю руку на стіл. Але й свій суп він їв так, наче той йому не дуже подобався. Хоча запах, який доходив і до Айвіна, підбивав парубка ледь не щучкою стрибнути в тарілку до чоловіка.

«І що? Я буду зараз жерти, як свиня. Ідіот, нащо я тоді взагалі цю ніжку взяв... Як тепер її жерти? Обгризати... Чи намагатися оцією ложкою металевою якось відірвати м’ясо... Допоможіть мені...»

Пані Лів лише коротко подивилася на хлопця, після чого знову відвернулася до своєї тарілки.

«І чого він не їсть? Невже не голодний? Чи йому не сподобалася курка? Приготували погано?! Ох я влаштую кухарям, якщо вони справді зіпсували курку. Самі підуть на стіл – головним блюдом зроблю їх! Ще оцей... Ідіот! Сидить з писком, наче хтось помер тут. Хоч би усміхнувся – не так часто я тобі кістки кидаю! Треба скуштувати курку, хоча б дізнаюся, чи смачна вона!»

Жінка обережно, трьома пальцями, взяла курину ніжку правою рукою. Коли м’ясо було над тарілкою, вона трошки покрутила її, оглядаючи, після чого надкусила. М’ясо було смачним, свіжим та запашним. Поклавши ніжку на посуд, жінка здивовано подивилася на м’ясо, тримаючи ті три пальці, якими вона її взяла, витягнутими.

«Нічого не розумію... Смачне м’ясо! Чого він не їсть?»

Але коли вона підняла погляд, то побачила, що й хлопець їсть, постійно кидаючи короткі погляди на неї та на її тарілку.