Розділ 6: Задуми. (3)

*Новий світ. День 11. Опівдні*

– Вау! – випалив Айвін, дивлячись на неймовірних розмірів маєток. 

Двоповерховий, з безліччю вікон та віконниць, з масивними балками, що тримали стіни з цегли. Такої хати хлопець ніколи не бачив у своєму житті. При цьому домівка пані Лів ще й була неймовірно красивою. На стінах висіла зелень та ліани, на підвіконнях стояли горщики з квітами, а на землі, особливо біля входу, стояло безліч клумб, що також дихали природою. 

Єдине, з чим міг порівняти юнак – літній ліс, що був у його рідному світі. Коли зима проходила, а весна переставала лити дощі – ліс оживав зеленню, квітами, птахами та тваринами – життям. Втім, це місце не було таким же диким та первинним, яким був його ліс. Маєток було зроблено людьми та й для людей – це було помітно! 

Усе навколо було охайним: кущі підстрижені, дерева без зайвих та небезпечних гілок, квіти ростуть рівно, наче за командою. Жодна лоза, жодна травинка не вибивалася зі свого ритму та місця, наче боячись порушити той ідеальний порядок, який було встановлено тут. 

– Подобається? – з посмішкою запитав охоронець пані Лів, який їхав весь час з хлопцем. – Не дивно, адже ти вперше тут! 

– Так... Неймовірне місце! 

*Колись*

Всередині хата діда Хорунда виглядала зовсім не так, як можна було подумати, дивлячись на неї ззовні. Коли маленький Айвін переступив через поріг, йому в обличчя вдарило теплим, але дуже приємним повітрям, що йшло від печі, яка стояла тут, в самісінькому кутку хати. 

Хоч сама пічка й була не такою вже великою, але зроблена вона була майстерно. В рідній хаті хлопця також була схожа, але вона й близько не була подібною до цієї. В оселі діда Хорунда стояв цілий витвір мистецтва: охайна, рівна, без жодного сліду іржі чи якоїсь вм'ятини. Шви були добре проварені, а дверцята надійно замикали вогонь всередині. В хаті ж Айвіна був монстр, що так і хотів вбити мешканців: старий, місцями іржавий, весь побитий, наче його зі смітника витягнули, а дверцята – окремий вид катувань. Допоки не прикладеш надлюдської сили й не стукнеш по них – вони не закриються. 

На стіні домівки лісника висіла рушниця. Айвін не знав ані моделі, ані назви. Було зрозуміло, що це лише звичайна "переломка", що має два стволи. Хлопець не знав, чи були набої в цьому дробовику, – але підходити й чіпати не було жодного бажання. Зброя виглядала холодною й хижою, наче звір, що притаївся у кущах. 

В хаті було аж цілих два невеличких віконця по різні боки: одне ліворуч від входу, інше праворуч. Біля правого вікна стояв невеличкий стіл, що, судячи з конструкції, міг опускатися до стіни й підніматися назад. А по обидва боки стояли невеликі колоди – сидіння. Над віконцем висів цілий рядок відкритих квадратних поличок, що усі були заповнені різними припасами: кашами, консервами, сухою чи в'яленою їжею на зразок печива чи копченого м'яса. Побачивши ці запаси, очі Айвіна швидко подали шлунку сигнал, а той, своєю чергою, відправив цей сигнал до мозку і юнак зрозумів, що зголоднів. 

А по інший бік від столу було ліжко. Металевий каркас з матрацом зверху. Ліжко виглядало доволі суворим, але на те були причини. Придивившись, хлопець помітив під ним дві великі скрині, що, вочевидь, також зберігали речі лісника. А в самісінькому кутку, напроти пічки, стояла висока, але дуже тонка шафа. Дверцята були не зачинені, тож юнак побачив, що в ній висить зимова куртка. Доволі груба, але на вигляд тепла й надійна. Така точно буде зігрівати ліпше, ніж кофта, і довше залишатиметься сухою, ніж звичайна тканина. Нижче були ще якісь речі, але хлопець вже не міг зрозуміти, що то таке. Окрім, звичайно, важких зимових чобіт, що стояли на нижній поличці. 

– Не палаци й не маєтки аристократів, – розвів руками дід лісник, показуючи житло. – Зате топити легко й дров багато не потрібно. 

– Хата чудова! – промовив хлопець. 

– Ну тоді сідай, – ледь помітно посміхнувся Хорунд. – Голодний? В нас на вечерю каша! 

– А можна? – запитав юнак, сідаючи на одну з колод. 

– Ні, я просто поцікавитися вирішив, я сам буду їсти! – пожартував дід і, побачивши сум на обличчі парубка, мерщій засміявся, щоб підбадьорити хлопця. – Звичайно, хлопче! В нас і на трьох вистачить! 

– На трьох? Буде ще хтось? 

– Ні, – легко відповів дід, дістаючи з верхньої полиці банку гречаної каші. – Ти, я та Холо! Зараз ця дияволиця нагуляється, їжа приготується та будемо їсти. 

*Зараз*

– Ох, Айвіне... А ось і ти! Як доїхав? – запитала аристократка і, не даючи оговтатися, продовжила: – Зголоднів, напевно? Ходімо, в мене вже усе готово! 

– Пані Лів, – промовив охоронець, що стояв поруч з хлопцем. – Вибачте, але я... 

– Ой...

Жінка важко видихнула й закотила очі ледь не повністю заховавши зіниці. Айвін аж проковтнув слину, що зібралася на язиці. Однією рукою тримаючи хлопця під лікоть, іншу вона вперла в бік і подивилася на охоронця так, наче чоловік був розумово неповноцінним.

– Знаю я, замовкни! І ти також йди, я завчасно приготувала три тарілки.