Розділ 5: Примирення! (10)

*Новий світ. День 11. Ранок*

– Добре, – промовив Калеб, відставляючи тарілку з ложкою. – Родино, Айвіне, я в поле! 

З цими словами чоловік підвівся зі свого місця. Жінки ще доїдали свої порції, а от Айвін, як і Калеб, також вже упорався зі своєю порцією. Юнак також піднявся і пішов за чоловіком.

– Пане Калебе! – промовив Айвін, коли вони вийшли з хати. 

Почувши, що до нього звертаються, чоловік зупинився і розвернувся до хлопця. Наче стоячи перед суддею, що мусив вирішити його долю, хлопець не міг зібрати думки докупи: руки тремтіли, шлунок ніби гойдався, а погляд не міг сфокусуватися. Поки вони їли, хлопець неодноразово проганяв цей діалог у своїй голові. Та коли він опинився безпосередньо у розмові – усі слова наче вітром з голови видуло. 

– Я слухаю, – сказав Калеб, коли пауза затягнулася. 

«Добре, хай буде, що буде!», – подумав юнак.

– Пане Калебе, я... Я розумію, що прошу забагато, але... Мені нікуди йти! Я пам'ятаю, що сталося вчора, але прошу вас про допомогу! Я... Дякую, що ви з дружиною дозволили мені залишитися у вашій чудовій оселі! Я готовий на будь-яку роботу, тільки скажіть, хоч дрова, хоч поле, хоч по господарству щось – я чим зможу, тим допоможу!

Юнак стояв і докладав надлюдських зусиль, щоб стояти прямо й не відводити погляд від чоловіка. Тримаючи руки за спиною, хлопець переминав край сорочки так, ніби в ньому щось заплуталося.

– Добре! Я не проти, залишайся. На цьому все? 

– А... – розгубився хлопець, що не чекав на таку легку відповідь. – Т-так... напевно... 

– Ну добре... Тоді я пішов, щасти! 

«І що... – подумав парубок. – Я типу... тепер знову маю дах над головою?»

*Трохи пізніше*

– Так і виходить, що він та пані Лів... – знизала плечима Яшма, розповідаючи історію того, як вона повернулася до Еміля. 

– Ой йо... – пошепки вигукнула баба Астрід. – А ти впевнена, що усе правильно побачила? 

– Так! Як там можна було не так зрозуміти?!

Дівчина обурено подивилася на бабцю і плеснула себе по коліну.

– Він стояв біля дерева, а вона – перед ним на колінах. Пробач вже, бабусю, але я знаю на досвіді, що жінки роблять, коли встають перед чоловіками на коліна! 

– Та ну тебе! – махнула стара. – А ти хоч говорила з Айвіном? Як він це пояснив? 

– Не говорила, – відповіла Яшма. – А про що говорити? «О, Айвіне, слухай, а чому ти навішав мені локшини на вуха, а сам пішов кохатися із заможною панянкою?», – передражнила вона саму себе. 

– Ні! – обурилася Астрід. – Звичайно, не так! Але ти могла справді усе не так зрозуміти! Зрештою, пані Лів – сестра пана Хромара. Якщо вона справді захотіла Айвіна – вона могла навішати йому таких погроз, що бідному хлопцю нічого й не лишилося б, як тільки дати їй те, що вона бажала! 

На мить Яшма збилася з думки. Вона вже відкрила рота аби сказати щось, але звуку не було. Зрештою, закривши рота, дівчина опустила голову, блукаючи безцільним поглядом по підлозі. Невелика ганчірочка, яку вона тримала в руках, зараз переминалася так, наче дівчина в ній золото намацати бажала.

«Я не чула ніколи від неї погроз... Та я майже й не бачила, щоб вона взагалі на когось злилася чи кричала! Але... Це ж не доказ того, що пані Лів на це не здатна?»

– Ні, – заперечила Яшма. – Не кажи так! Не кажи так, наче це моя провина! Я хотіла бути з ним! Хотіла ще з самого початку! 

З кожним новим словом у Яшми все сильніше й сильніше ламався голос, а сама дівчина мимоволі починала плакати. 

– І я була готова й почекати, й бути вірною йому. Це він мені зрадив...

Після цих слів щось у горлі Яшми булькнуло, а сама дівчина вже не могла стримати сліз. Сівши на невеличку табуретку, що була поруч, вона кинула ганчірку кудись вбік. Закривши обличчя руками, Яшма закусила нижню губу, щоб відвідувачі, які досі були в залі, не чули, як вона плаче.

– Ні, дівчинко, – промовила бабця Астрід і, наблизившись, обійняла онучку. Погладжуючи дівчинку по голові, жінка тільки те й робила, що цілувала її в маківку й примовляла щось добре. 

– Я не звинувачую тебе, дитино! Я тільки хочу, щоб ти не пожаліла про скоєне!