Розділ 5: Примирення! (8)

*Новий світ. День 11. Ранок*

Усю ніч Яшма спала з Емілем в його ліжку. Лише під ранок, коли вже настав час прокидатися, дівчина відкрила очі й стрімко побігла до своєї кімнати. Еміль ще спав у цей час, тож її ніхто не зупиняв. 

Перевдягнувшись, дівчина раптом відчула щось дивне. Це було незвичне, але якесь дуже природне почуття, яке вона ніяк не могла пояснити. Поклавши долоню на живіт, Яшма прислухалася до свого тіла. Щось всередині неї казало про зміни. 

– Добре... – прошепотіла Яшма. – На це зараз немає часу! 

«Не на часі зараз це відчуття – потім про нього подумаю! Зараз, коли Айвіна немає, мою роботу за мене ніхто не виконає – треба обслуговувати гостей та відвідувачів. Вони зараз попрокидаються з першими півнями – треба буде їм готувати. А я не вдягнена й не зібрана... Знову усе маю робити я!»

І, в цілому, саме так і сталося. Як тільки півні прогорланили про початок дня – у трактирі стало якось дуже гамірно. Звичайно, зранку ніхто не буянив і не починав скандали й сварки. Гості лише тихо розмовляли одне з одним, гримотіли посудом, чавкали й пускали відрижку. І ця симфонія дуже швидко переросла у какофонію різних звуків. І тільки Яшма, наче вправна танцюристка, вміло кружляла між столиками, подаючи страви та напої тим, хто їх замовляв. 

«Фух, без Айвіна справді важко! – подумала дівчина, витираючи піт з лоба. – Цікаво... Може Лайла мала рацію... Може це пані Лів винна... Стоп! Нащо я про це взагалі думаю? Я вже з Емілем, усе!»

Не бажаючи довго стояти без справи й перетирати думки в голові, дівчина пішла в новий "танець" по залі. Та цього разу – вона збирала брудний посуд, щоб відволікти себе та допомогти бабусі. Втім, коли вона зайшла до кухні, то зустрілася поглядами з бабцею. Астрід дивилася на дівчину з очевидним сумом. І хоч вона швидко відвернула голову до своєї справи, але цей вираз обличчя і ці сумні очі вже засіли в голові у дівчини. 

– Щось сталося? – обережно запитала Яшма. – Бабусю, ти тільки скажи – я зроблю, допоможу! 

– Та ні... Я нормально, – заспокоїла вона, але на її обличчя не повернулася звична посмішка. – Скажи мені краще, ти спиш з Емілем? 

Раптове питання було наче несподіваний удар в живіт. Лише на мить, але Яшма втратила дар мови й перестала чітко мислити. Їй здавалося, що вона гарно маскується, приходячи до хлопця вночі та полишаючи його до світанку. Але ні – стара жінка миттєво її розкусила. 

– Зрозуміло, – важко зітхнула Астрід. – Можеш не відповідати, у тебе усе на обличчі написано було. 

– А що? – обережно запитала Яшма. – Що не так з Емілем?

– Та ні... – знову знизала плечима вона. – Це твоя справа. Просто... Сумно мені якось. Не знаю, що вже сталося між тобою та Айвіном, але хлопець він гарний, працьовитий. Має совість – он як, завжди бігав, метушився тут, все ніяк не хотів сидіти без діла. А що Еміль? Лінивий, пихатий... Що він, прокинувся, чи досі спить? 

– Не знаю... Спить, мабуть. 

– А Айвін вже б працював, наче бджілка. 

– Ну, бабусю, – трошки обурилася Яшма, – не такий вже Айвін і гарний! Усі його вважають таким, а насправді він зовсім інший! Дурив мене, тільки-но й усе! А сам... 

– Що у вас сталося, онучко?

*Тим часом*

– Гм... Як голова болить... – подумала Хельга, підіймаючись на ліктях.

Чоловік ще спав, а от Лайли вже не було у ліжку. Розуміючи, куди та пішла, Хельга знесилено впала на подушку й накрила очі рукою.

«Нестача сну не доведе до добра... Як добре, що в мене така дбайлива й працьовита донька – що б я без неї зараз робила?»

Повернувшись до чоловіка, Хельга закинула ногу на Калеба. Чоловік, крізь сон, підхопив й притиснув жінку до себе. Усміхаючись, наче кішка навесні, Хельга потерлася щокою об спину коханого. Втім, дуже швидко з її обличчя посмішка спала.

«Треба зрозуміти, хто підставив хлопця! По-перше, хто взагалі знав про те намисто? Ну Айвін знав, але, як виявилося, він не брав його. Ну пані Лів, звичайно, також була в курсі – вона нам його і продала. Але вона – жінка заможна. Чого-чого, а грошей в неї точно вистачає! Та й не думаю, що вона могла б когось підіслати, щоб те намисто викрали... Ну так, Айвін її продинамив в тому лісі, впевнена, що вельможа від цього не в захваті... Але ж її чи її охоронця помітили б. Та й ризик величезний, бо якщо б її план провалився – вона б осоромилася, ще й добре ім’я брата потягнувши за собою. Ні, це точно не вона! А хто ще був? Ну ми були, очевидно! Але ж ми нікому не казали – усі розуміли, що про такі речі не говорять публічно чи за спільною вечерею з...»

– Спільною вечерею... – промовила жінка, пригадуючи те, як Калеб випадково обмовився перед Якобом та Емілем.

«Стоп, але ж вони не могли... Якоба б помітили у трактирі, та й було б підозріло, якби староста поліз до кімнати Айвіна. А як інакше він би поклав намисто під ліжко? А Еміль... Його Ларс взагалі не пускає на поріг – після випадку з Яшмою... Я б також його не пускала... Але хто тоді? Більше немає кому, адже намисто не вкрали – це не звичайна крадіжка! Намисто підкинули Айвіну – це помста! Та кому насолив хлопець?»