Розділ 5: Примирення! (7)

*Новий світ. День 10. Ніч*

– А може вони й не бажали мені більше зла? Може варто було погодитися на їхню пропозицію? А чи актуальна вона ще, чи вже усе...

Юнак сидів поруч з деревом і дивився на кошик так, наче це було єдине, що залишилося від Хельги та Лайли. Живіт більше не зводило голодом! При цьому хлопець не помер і його не тягнуло спати – отже їжа була просто їжею.

Зітхнувши, Айвін підняв очі на небо. Тільки зараз він побачив, наскільки вродливим воно було. Вітер розігнав усі окремі хмаринки і парубок навіть побачив домівки села, що було неподалік.

– Треба хоча б повернути кошик, а там... Може справді помиритися з ними? Хельга, наче, була щирою, коли казала про пробачення... Зрештою, я б, напевно, так само вчинив би!

Зітхнувши, хлопець підвівся з землі та пішов у бік села. Йшов він не дуже впевнено – трава наче сповільнювала його, заплітаючись навколо ніг. Айвін часто дивився на плетінку, яку ніс в руках. Вона була такою легкою, хоча спочатку здалася йому доволі важкою.

Коли ж він дійшов до села, то до кошика наче свинцеву кулю поклали. Стежки, якими він завжди ходив по селу, стали нагадувати якісь лабіринти – кілька разів хлопцю доводилося зупинятися та перевіряти, чи правильним шляхом той йшов. Але найскладніше було у кінці – перед домівкою жінок.

Крамниця виглядала моторошно у нічному сяйві. Тепер це не була сяюча й тепла хата, де кожен день жіночий сміх і чоловічі посмішки, де теплі страви й працьовиті господарі. Зараз парубок стояв наче перед величезним склепом, що стоїть посеред цвинтаря, відганяючи звідси життя й надію. Спогад про те, що усе добре й тепле – завжди завершується, залишаючи після себе лише холод і могильну тишу.

Звучно ковтнувши слину, що зібралася на язиці, Айвін наблизився до хати й підняв руку над дверима.

«Стоп! А раптом вони вже сплять... Якщо вони прокинуться – навряд чи будуть раді цьому. Бовдур, треба було ще спочатку погоджуватися! Ідіот!»

– Добре, хоча б покладу кошик їм на підвіконня... Це найменше, що я можу зробити?

Втім, раптова хмаринка, що з’явилася на небі, знову закрила місяць, опустивши світ у темряву. Тримаючи руку на стіні, хлопець обережно дійшов до вікна. Віконницю було відчинено і парубок усміхнувся, радіючи власній вдачі.

– Ось... Так я хоча б поверну їхню річ! – промовив він, ставлячи плетінку на підвіконня.

Але раптом, руку хлопця щось вхопило. Від несподіванки парубок настільки сильно відсахнувся назад, що не тільки вирвав свою кінцівку зі слабкого захвату, а ще й впав на землю, не встигнувши вчасно зупинитися.

– Айвіне? – почулося з темряви відчиненого вікна. – Це ти?

– Хельго?

– Заходь! – впевнено промовила жінка.

Тримаючись за серце, парубок ледь заспокоїв подих. Піднявшись, він повернувся до дверей. Знову тримаючи руку над ручкою, він ніяк не міг знайти в собі сили, щоб опустити її. Не знаючи, чого чекати далі, юнак просто дивився на двері, як на перешкоду, хоча чудово знав, як її позбутися. Аж раптом, двері відчинилися і до його руки доторкнулися тендітні жіночі пальці. М’яко взявши його за кінцівку, Хельга допомогла увійти парубку.

– Голодний?

«Можливо, я справді помилився і вони не бажали мені зла? А усе це – лише прикре непорозуміння? Може, ми зможемо помиритися й співіснувати так, як до цього дня?»

– Голодний? – повторила жінка, але більш рішуче.

І тільки зараз до парубка дійшло, що він не відповів на запитання, а лише просто похитав головою. Звичайно, що в тінях хати – Хельга цього не побачила.

– Ні, дякую! Насправді, навіть трошки переїв... З голоду не встиг вчасно зупинитися!

– Ну то й добре!

Хлопець міг з упевненістю сказати, що Хельга зараз посміхалася.

– Краще вже переїсти, ніж недоїсти! Ти ж, сподіваюся, не просто кошик нам повернути хотів? Ти залишишся?

Айвін піджав губи. Відвівши погляд, юнак подивився на вікно, що майже зливалося з темною стінкою хати. Бачачи силует кошика, хлопець кивнув. Але вчасно зрозумів, що жінка цього знову не побачила.

– Так, якщо можна!

Жінка допомогла знайти хлопцю ліжко, яке зібрав чоловік. Видала йому також усю необхідну білизну. Ще раз побажавши йому гарної ночі, вона піднялася на другий поверх, до чоловіка й доньки.

– Дякую тобі, що все-таки зміг довіритися нам! – подякувала Хельга наостанок.

Коли щока хлопця доторкнулася до подушки – парубок майже миттєво отримав по голові усім тим стресом та втомою, що накопичилися в ньому за день. Айвін навіть не встиг подумати, що він буде робити завтра, як вже провалився у сон.

Хельга ж, тим часом, на другому поверсі, підійшла до ліжка доньки. Вона занадто добре знала її, щоб зрозуміти, що дівчина не спить. Нахилившись, вона м’яко погладила її по голові й поцілувала в щоку.

– Чула, хто прийшов до нас? – тільки й встигла промовити жінка, як Лайла миттєво розвернулася до неї.

– Айвін?