Розділ 5: Примирення! (6)

*Новий світ. День 10. Ніч*

Їжа, яку принесли жінки, нарешті втамувала голод хлопця, який той ігнорував і терпів увесь день. Парубок, ледь пережовуючи, ковтав усе, що було, запиваючи це водою. Тепер, коли Хельга з Лайлою пішли, парубок міг не напружуватися, очікуючи пастки. Уся їжа, що була в кошику, була на смак саме такою, якою вона й має бути. Жодних зайвих запахів, жодних домішок чи незвичного смаку!

«Байдуже! Якщо помирати – то хоча б не на голодний шлунок! У цьому світі я не хочу повторювати життя з минулого! Дістав мене холод! Дістало пияцтво! Набрид і голод, тож хай тут навіть коняча доза отрути чи снодійного – я з’їм усе!»

Наче голодний вовк, хлопець похапав усе, що було в кошику, залишивши в ньому тільки порожню пляшку та і рушник, яким усе це обгорнули. Облизнувшись, Айвін покрутив плетінку в руці, не знаючи, що з нею робити.

«А може... Вони справді були щирими... Може вони не хотіли більше мені шкодити?»

*Тим часом*

Хельга йшла додому й гладила доньку по спині. Спина Лайли ледь помітно трусилася, а однією рукою дівчина постійно протирала то очі, то носик. Дорога назад для них обох, за відчуттями, наче стала вдвічі довшою та незручнішою. Трава більше не приємно лоскотала шкіру, а жорстоко різала й колола, а кожна ямка чи пагорб на дорозі  сприймалися як смертельні пастки.

«Зараз, дитино, протримайся до хати – там ми з тобою поговоримо. Тільки б не розбудити Калеба, бо він потім не засне, знаючи, що Лайла в розпачі!»

Та коли вони дійшли до хати, то жінка побачила, що її сподівання були марними. Чоловік вже прокинувся і сидів на першому поверсі, дивлячись у огарок свічки, який вже доживав останні миті. Ба більше, чоловік не просто сидів – він вже зібрав для хлопця невелике спальне місце!

– Доню, будь тихішою, я прошу! – пошепки промовила жінка і Лайла, проковтнувши сльози, пішла робити щось для виду в темному кутку.

«Тільки б він не побачив її стан! Нам завтра в поле, а він не виспавшись, буде на сонці... Вже й так пів ночі пройшло!»

– Лайла, – промовив чоловік суворо і дівчина, зупинившись, сіпнулася. – Ходи сюди, кажи, що сталося!

– Любий, йди краще спати, усе добре з нами!

Голос Хельги був розгублений і вона, ніяково посміхаючись, швидко підбігла до чоловіка. Навіть швидше за доньку. Поклавши долоні йому на плечі, вона зазирнула в його очі й побачила суворий та серйозний погляд.

– Що сталося?

– Та нічого, з нею усе добре...

– Дай їй відповісти. Лайло, – ще раз покликав батько. – Йди сюди!

Після другого разу, дівчина миттєво підбігла до батька і Калеб побачив, що її щоки досі були мокрими, а очі червоними. Взявши дівчину за долоню, той всадив її і поклав свою масивну руку Лайлі на маківку, м’яко погладжуючи її..

– Що сталося?

– Айвін, – збивчасто почала Лайла. – Він не погодився піти з нами. Він досі ображений!

– І справа тільки в цьому?

«Ні! Я боюся, що він тепер навіть не подивиться на мене, як на жінку, а він тільки звільнився з-під впливу Яшми! Я думала, що ми його запросимо і він почне до мене звикати, а тут...»

Втім, у реальності, Лайла, прикусивши губи, лише мовчки покивала. На її очах знов проступила волога і дівчина, відвернувшись, протерла очі.

«Та як сказати це батькам?»

– А на що він ображається?

– Ну, любий...

Хельга не знала, як правильно сказати чоловіку те, що він доволі грубо обійшовся з парубком. Опустивши погляд на шию Калеба, жінка поправила комір його нічної сорочки, в якій він досі сидів. Розгладивши долонею невеличку зморшку, вона знову підняла очі й жалісно подивилася на коханого.

– Я розумію, що ти захищав нас... Але... Ти ж в нас дуже сильний, подивись, які в тебе руки величезні! А хлопець молодий та й зростав, вочевидь, не на каші, а на тому, що доля пошле... Ти добряче його струсив у тій кімнаті...

– А, ти про це... Але ж я думав, що він крадій! Та й намисто в нього знайшли, а він відмовчувався! Як ще було з нього правду вибити?

– Лайло, йди спати! – суворо промовила Хельга.

– Але ж...

– Йди! – впевнено повторила мати і дівчина, піднявшись зі свого місця, повільно пішла.

Бачачи те, в якому стані йде дівчина, Калеб взяв долоню дівчинки і, зупинивши її на мить, поцілував у потилицю.

– Я завтра, якщо що, поспілкуюся з хлопцем! Не хвилюйся!

Кивнувши, дівчина піднялася та швидко зайшла на другий поверх. Коли її кроків більше не було чутно, огарок раптово згас, залишивши подружжя у темряві.

– Ну, що ти хотіла мені сказати?

У темряві почувся лише важкий подих жінки, яка не знала, з чого ліпше почати.

– Слухай, ну так, я розумію, намисто знайшли у хлопця, але ти був занадто грубим із ним! Коли він полицею об стіну вдарився – вже навіть мені стало його шкода.