Розділ 5: Примирення! (5)

*Рідний світ. Колись*

–  Ви самі тут живете? – запитав малий Айвін, з підозрою дивлячись на хату лісника. 

– Так, – кинув дід Хорунд. – Хату цю я сам зібрав, коли ще були мої найліпші роки. Не дивись, що вона виглядає застаріло, вона ще років сто простоїть, я подбав про це! 

«Та ні... Хата чудова! Ми з батьками утрьох майже в такій живемо... Але ця – не занедбана!»

– Хоча як сам... – раптом сказав дід і, відкривши двері хати, випустив з неї величезну, особливо поруч з дитиною, собаку. 

Злякавшись, хлопець відсахнувся і закрив руками, в яких досі тримав плитку шоколаду, обличчя. Дитина тільки те й чула, що гучний шелест обгортки шоколаду, а собака, тим часом, зробив два кола пошани навколо господаря, після чого побігла знайомитися з новою людиною. 

– Не бійся!

Холо, знайшовши щілину між долонями Айвіна, встромила в неї свій ніс, яким вона миттєво почала рознюхувати хлопця. Попутно, звичайно, лоскотаючи його. Також без уваги не лишився шоколад, який пес також обнюхав. Хвіст тварини крутився, наче гвинт! Здавалося, що ще б трохи – і пес би полетів у повітряну розвідку від хвилі почуттів!

Коли Айвін зрозумів, що собака зовсім не злий, а просто грайливий та активний, бо дід надовго зачинив тварину в хаті, страх парубка змінився на радість. Сміючись, Айвін попестив собаку за вухом, і та від задоволення почала відбивати лапою по землі. 

– Це Холо, добрий й розумний собака! Вона знає дорогу від села до цієї хати, знає ледь не половину лісу! Радий, що ви знайшли спільну мову!

– А чому ви тоді не брали її до села, а тут лишили?

– Єдина проблема з цією твариною: як побачить якийсь смітник – то хоч за задні лапи тягни! Сил немає, як страшно цей собака обожнює сміття жерти! Тому й не брав! Давай свій шоколад і мий руки, – промовив лісник і вказав рукою на рукомийник, що висів на найближчому дереві. 

Айвін передав солодощі і пішов до рукомийника. Звичайна пляшка на шість літрів, яку хтось дбайливо та дуже охайно обрізав. Знизу висів якийсь саморобний корок, що не давав воді витекти. Трохи нижче, зліва, на прив’язаній мильниці, Айвін помітив шматочок мила. Взявши його, парубок натиснув знизу на корок і вода потекла на його руки. 

Юнак не хотів багато витрачати води, тож милив руки він не дуже-то й добре. Холо, що весь цей час була поруч, лише обнюхувала його з ніг по маківку. Іноді шкіряний вологий ніс лоскотав хлопця, але той не зважав на це. Коли він закінчив, то поклав мило на місце й пішов до хати, двері якої були відкритими. 

*Новий світ. День 10. Ніч.*

– Ти ображаєшся на нас? – питання Хельги повисло у тиші. 

Айвін мовчав, з підозрою дивлячись на жінок. Озирнувшись, він знову не помітив нікого позаду. Лайла, кинувши короткий погляд на матір, також прийнялася чекати на відповідь. Втім, коли тиша затягнулася, юнак все ж таки відповів:

– Я... Я-я не знаю, як мені на це відповісти...

«Було боляче, коли мене об стіну вдарили. І неприємно, коли погрожували. Так, я розумію, що вони думали, що намисто вкрав я, та й знайшли його чомусь у мене! Але... Начебто мені й не легше від цього розуміння...»

– Послухай! – заявила Хельга.

Прикривши очі, жінка підняла голову й вдихнула свіже прохолодне повітря. Ніч ніби мала власний запах – такий легкий, але терпкий та приємний. Цим повітрям хотілося дихати усю ніч, та вона розуміла, що інші усю ніч чекати не будуть.

«Сподіваюся, що я вчиню зараз правильно!»

– Ми тебе не звинувачуємо!

Ці слова жінка сказала впевнено. Вона опустила голову і серйозним поглядом подивилася хлопцю прямо в очі.

– Я не знаю, звідки те намисто взялося під твоїм ліжком. Але я вірю тобі в тому, що ти цього не крав. І... Хоч ми тоді й думали, що справжній крадій ти, але... Нам не слід було так жорстоко поводитися з тобою... Я прошу пробачення і за себе, і за свого чоловіка!

З цими словами, Хельга притиснула Лайлу, що стояла поруч, до себе. Поклавши руку на груди, вона дуже повільно й дуже низько кивнула головою, висловлюючи хлопцю свої вибачення.

– А-а! – розгублено випалив Айвін. – Ви чого?

Тепер вже хлопцю стало соромно. Бо навіть Лайла, яка, так само, як і він, вийшла жертвою у цій ситуації, зараз чомусь схилилася перед хлопцем.

«Я хоча б вибачусь! Зрештою, винна тут я, адже це я недогледіла за прикрасою!»

– Та чого ви, не треба...

– Треба! – промовила жінка, піднявши голову. – Слухай... Я розумію, що розбитий глечик вибаченнями не залатати, але якщо ти погодишся, то ходімо з нами. Обіцяю, що тебе ніхто не буде звинувачувати в моїй родині. А якщо ти не готовий... Візьми хоча б це!

Після невеликої паузи, Хельга м’яко поплескала доньку по плечу і та, зрозумівши, підхопила й протягнула кошик з їжею Айвіну. Той обережно взяв плетінку і подивився на її вміст. Проковтнувши слину, юнак підняв голову на жінок, що чекали на його наступне рішення.

«І що? Йти чи не йти? А може це пастка? Чи може їжа отруєна? – знову подивився юнак на припаси. – Та ні, ну... Навіть якщо усе, що вони сказали – це брехня, то труїти за крадіжку... Ну, начебто, занадто... Та й в них, як я зрозумів, за цей злочин інша кара! А може вони просто заманюють цим? А нащо? В селі мене щось чекає? А може тут снодійне? Хоча... Занадто складно, адже я і без цього засну вночі... Ну добре, ризикну!»

– Добре, – кивнув хлопець. – Я візьму цю їжу! Дякую, що... Не залишили голодним!

Хельга зітхнула й мовчки кивнула. Поплескавши Лайлу, яка вже потягнулася руками до очей, жінка м’яко розвернула доньку назад.

– Добре! Будь, будь ласка, обережним! І гарної тобі ночі!

Після цього, підтримуючи дівчину, Хельга пішла.