Розділ 5: Примирення! (4)

*Новий світ. День 10. Ніч.*

– Ходімо, доню! – промовила Хельга, вдягаючи чоботи. 

– Куди ти, мамо?

– За Айвіном, куди ж ще? Я поговорила з твоїм батьком, він дозволив нам покликати хлопця сюди. Не спати ж йому під відкритим небом, наче собаці якому-небудь! 

– Але чому ти йдеш? Я сама впораюся, лягай спати, мамо!

– Тихо! 

Мати плеснула долонею по коліну і Лайла, злякавшись, миттєво випрямилася в струнку, закривши при цьому рота. Хельга, суворо дивлячись на дівчину, підійшла та протягнула їй кошик, який дівчина зібрала для хлопця.

– Що я, вночі тебе саму пущу кудись? Не вигадуй, ходімо краще, понесеш кошик! 

– Так! – миттєво погодила дівчина і хвостиком побігла за матір'ю. 

Разом жінки вийшли з хати. Озирнувшись навколо, у пітьмі було доволі важко побачити щось чи когось. Почухавши потилицю, Хельга раптом озирнулася на дівчину.

– А ти знаєш, куди він пішов?

– Ні...

Голос Лайли був розгубленим і спантеличеним. Плеснувши себе по лобу, дівчина опустила погляд, не знаючи, що відповісти матері.

«Як я забула запитати, куди він піде... І навіть не подивилася, в який бік він йшов!»

– Ну, якщо він десь у лісі – ми його не знайдемо. Ти бачила його біля озера?

– Угу...

– Ну, може він просто напитися хотів... Зрештою, спати в лісі все одно небезпечно – хай там як Тіріон його не чистив від хижаків.

– Що будемо робити?

Лайла переминалася з ноги на ногу, а погляд її ніде не затримувався. Зануривши пальці у власне волосся, дівчина тримала голову, озираючись навсібіч, ніби хлопець мусив десь неподалік зараз пройти. Хельга, побачивши це, лише знесилено зітхнула й заплющила очі.

– Заспокойся! Ми пройдемося навколо села, можливо, він там десь сидить. Зрештою, він же також казав нам, що довго мандрував сюди – він і сам має розуміти, що в лісі вночі небезпечно!

– А... А-а раптом він зараз саме у лісі, бо там вода, може... Може він з голоду наїсться якихось ягід не тих...

Дівчина гризла ніготь і дивилася навкруги великими очима. Хельга бачила, як Лайла тремтіла й не могла навіть стояти спокійно. Втім, жінка і сама відчувала, як руки починали зрадницьки тремтіти. Стиснувши кулаки, вона раптом підняла праву руку й поклала її на голову доньки, миттєво відчувши, як дівчина підстрибнула з переляку.

– А раптом він вже отруївся і зараз лежить десь у кущах... Може, він вже...

– Заспокойся! Якщо усе так, як ти говориш, то ми йому вже нічим не допоможемо – можна йти спати! Втім, я не вважаю його бовдуром, що посеред ночі буде наїдатися невідомих ягід. Він же не тиждень голодує, а усього лиш день – день дієти ще нікого не вбивав!

Усміхнувшись, жінка погладила волосся дівчини і, обережно уклавши пасмо, забрала руку. Розвернувшись, Хельга прикусила губу й опустила погляд.

«Так, Лайло, я сподіваюся, що він справді живий...»

– Ходімо, – впевнено промовила жінка. – Спершу перевіримо легкі й очевидні місця, а там вже будемо вигадувати!

– Т-так!

Кивнувши, дівчина побігла слідом. Притискаючи кошик до себе, Лайла тільки те й робила, що зазирала до нього, уважно перераховуючи усе те, що вона назбирала хлопцю. Трохи сиру, пляшку води, кілька ковбасок, великий шмат хліба.

«Цікаво, чи вистачить йому цього? Я б наїлася, але... Він же чоловік... Як би не залишився голодним!»

– Стривай, мамо, – раптом зупинилася Лайла. – А навіщо ми взяли цей кошик, якщо ти збираєшся запросити Айвіна до нас?

З боку жінки почувся лише тихий плескіт – Хельга вдарила сама себе долонею по голові. Важко зітхнувши, вона розвела руками, показуючи, що не може дати нормальну відповідь на це питання. 

– Треба спати вже йти скоріше, бо голова не працює... – промовила Хельга. – Ну добре, якщо що – просто принесемо це назад – нічого не станеться. Та якщо він раптом відмовиться від пропозиції – просто залишимо йому їжу. Зрештою, ми його в крадіжці звинувачували, а тепер запрошуємо до себе – хто знає, як він поставиться до такого. 

– І то правда... 

– Агов, вище носа! Ми його ще навіть не знайшли, а ти вже сумувати починаєш! 

– Пробач, мамо, – протерла очі Лайла. – Я піду вперед, пошукаю його! 

З цими словами, вона вибігла вперед жінки й пішла по зеленому полю. Подивившись на велике дерево, вона нахмурила брови й зробила кілька кроків, немов придивляючись. Попутно Лайла намагалася роздивитися місцевість. Хмари пройшли і нічна темрява стала не такою насиченою. Тепер було видно й дерево, й траву навколо. Якби юнак лежав десь у траві – прим'ята трава видала б його. 

– Айвін! – покликала дівчина, сподіваючись, що юнак відповість їй. 

*Тим часом*