Розділ 5: Примирення! (3)

*Рідний світ. День -1. Опівдні*

– Фуф, – полегшено зітхнув парубок. – Нарешті допилив це! 

Стовбур розійшовся на декілька частин. Тепер залишалися дрібниці – розбити обрубки на поліна. Але це хлопець міг зробити і у хліві, а тому цю справу парубок вже залишив на вечір. Зараз він хотів лише заново зігрітися та піти до діда Хорунда. 

Подорож до старого лісника була завжди важкою, бо жив дід досить далеко від села. Взимку складнощі множилися. І хоч сам Хорунд вже не один раз попереджав парубка про те, що той має більше брати в нього про запас і частіше сидіти вдома – та це ніяк не зупиняло хлопця. 

Лісник завжди піклувався про юнака. Познайомилися вони ще тоді, коли Айвіну було дев'ять років. Парубок і досі пам'ятав той день так, наче це було лише вчора. Спогад завжди викликав у нього усмішку, полегшував голод, змушуючи його бути не таким сильним і робив прохолодні ночі теплішими.

***

Тоді був розпал літа. Маленький Айвін сидів на озері та намагався зловити рибу собі на вечерю. Щоправда, вудка в нього була зібрана зі сміття. Тільки палиця, яку той підібрав у лісі, була гарною, а решта – точно з якоїсь помийки. 

Замість волосіні – старий шнурок, а замість гачка – зім'ятий тонкий цвях. Жодного механізму, що допомагав би контролювати довжину мотузки чи самої вудки – голод змушував хлопця йти на крайнощі.

Хорунд тоді повертався з магазину – кілька разів на рік, лісник робив великий запас різних речей у місцевій крамниці: каші, тютюн, консерви, деякі спеції, сіль, цукор та інші необхідні припаси. Втім, того разу чоловік вирішив трохи побалувати себе – у крамницю завезли партію шоколаду, що, вочевидь, була надлишком армійського продовольства. А може й контрабанда – лісник того не знав. Та й, власне, байдуже тоді було старому, адже йому просто закортіло чогось солодкого. 

«А це ще хто? Син того пияка? І нащо такі тільки народжують...», – подумав дід, коли побачив дитину, що намагається мотлохом зловити рибу на голий цвях.

– Мене це не стосується, – тихо пробурмотів дід і, опустивши голову й почісуючи скроні, стрімко пройшов біля хлопця. Але голосне бурчання голодного шлунку дитини змусило його зупинитися. А тихе засмучене сопіння – ледь не уявною рукою опустило чоловікові голову.

Сидячи на березі, хлопець тер рукою очі, намагаючись не зводити погляд з плеса.

– Чому не ловиться... Усе ж так само роблю!  

«Я про це пошкодую... Я про це пошкодую. Я про це точно пошкодую!»

– На, – промовив дід, стоячи позаду малого Айвіна. 

Із цими словами, чоловік протягнув плитку армійського шоколаду дитині. Проте юнак не поспішав вхопити солодощі, що було дуже незвично. Зазвичай, діти його віку лише побачивши солодощі, переходять в режим: "Бачу ціль – не бачу перешкод!". Але маленький Айвін лише крутив головою, наче собака, що з усіх сил намагається зрозуміти, чого бажає господар. 

– Що це? – почулося від дитини. 

Серце лісника тьохнуло і той, скривившись, відвернувся. Наприкінці літа, коли приїжджають чоловіки, що їздять у місто на заробіток, вони привозять солодкі десерти із собою. Звичайно, просто так їх ніхто не роздає. Та, як правило, солодощі йдуть чи не за тією самою ціною, по якій вони куплялися, чи взагалі – за бартер. Усі розуміли скрутне становище свого села, тому над дітьми ніхто не знущався і солодощі, хай і не так вже й багато, але діставалися кожному. 

– Це їстівне! – пояснив чоловік і лише тоді хлопець взяв плитку. – Слухай, а де твої батьки? Чого сам сидиш тут?

– Напилися, – знизав плечима Айвін. – Наступні кілька днів я сам по собі, от – намагаюся зловити рибу. 

– А ти вмієш її готувати? – здивувався таким навичкам Хорунд.

– Вмію! Але в мене не виходить...

«Зрозуміло... І що? Помре він від голоду чи нажереться сирих грибів? А чи хвилює мене взагалі це?» 

Озирнувшись навкруги, лісник не помітив поруч нікого. Ніхто більше не сидів поруч з вудками, ніхто нічого не прав, ніхто не набирав води навіть! Важко зітхнувши, Хорунд підняв голову до неба. А коли він її опускав, то раптом побачив, що на озері гойдається невеликий човник. Придивившись, лісник миттєво вгадав у володарі цього човна старого знайомого. 

В цілому, усе село було для діда – старими знайомими. Хорунд був чи не найстаршим тут. Але цей рибалка був особливим, бо окрім риби, ще й часто збирав гриби – там чоловіки й познайомилися. 

– Нагодувати тебе? – запитав лісник, дивлячись на дитину.

Айвін лише покивав.

– Агов! – крикнув дід, привертаючи до себе увагу рибалки. Коли той подивився на нього і помахав рукою, дід продовжив: – Якщо що, я заберу дитину на день, може, другий. Якщо його батьки будуть хвилюватися – поясни їм, будь ласка! 

"Добре, домовилися!", – почулося з човна. 

– Ходімо! – промовив дід Хорунд і махнув рукою, покликав дитину за собою. 

Не відпускаючи вудку, юнак піднявся та пішов за чоловіком. Втім, один крок Хорунда – що три кроки дитини. Тому Айвін, дуже скоро, ледь не почав бігти за лісником.