Розділ 5: Примирення! (2)

*Новий світ. День 10. Ніч*

Хлопець лежав на товстій гілці дерева. Проводячи пальцем по візерунку, який утворювала кора великого дерева, що росло у полі, він вдивлявся у обрій. Темна ковдра нічного неба, наче хизуючись, вкрилася тисячами зірок. Якісь з них були більш сяючими, а якісь були більші за розміром. Та парубок ніби й не бачив їх. Дивлячись неначе в порожнечу, і чекав, поки сон забере його.

«Як і тоді... Коли я вперше тут з’явився... Тільки тоді я спав біля озера, а тут... В полі...»

Важко зітхнувши, парубок, немов прокинувшись, хитнув головою і долонями протер очі. Стовбур впивався у спину, таз неприємно ковзав по гілці, почергово натираючи сідниці, а вітер, що вночі став прохолоднішим, вже неприємно дув у обличчя. Думки з’являлися і одразу ж зникали, наче їх не було й ніколи. Залишалися тільки фрагменти: уривки думок, бажань, мрій, спогадів. Наче хтось розтрощив кілька мозаїк та перемішав уламки.

«Яшма... От кого мені більш за все шкода... Найдобрішою була до мене, годувала, дбала... Так, добряче побила одного разу, та то нічого... Вродлива! Тендітна. Хоча, спершу знущалася, а може... Може від початку загравала зі мною?»

На мить вітер подув сильніше і хлопець сіпнувся. Повернувшись до реальності, хлопець провів долонею по обличчю, немов змиваючи щось. Цокнувши, парубок продовжив дивитися вдалечінь.

«Лайла... Хоч немає в неї своїх батьків, та на Калеба з Хельгою дивиться, наче на рідних. Її також шкода, мабуть, їй всипали добряче, адже це саме під її наглядом зникло намисто, що якимось дивом опинилося в мене! Хто підставив, кому потрібно то було?»

Почухавши спину, хлопець раптом зрозумів, що по ній, під одягом, хтось повзе. Вхопившись за гілку ногами так, що аж кістки захрустіли, хлопець стрімко заліз долонями під одяг. Маленька потвора – великий довгий жук, що колючими ніжками неприємно дряпав спину. Затиснувши порушника спокою між пальцями, хлопець різким щиглем відправив комаху кудись в довгий шлях.

«Хельга... Як соромно, адже це вона мені першою повірила на тому озері... Вона покликала мене до своєї хати, хоча, як тоді підозрювала, я за нею підглядав... І не злякалася, не зненавиділа... Прихистила й нагодувала... Калебу та Лайлі можна тільки позаздрити... Моя мати мене ніколи не годувала...»

– Але ж це був не я!

Зажмуривши очі, хлопець, що було сил, вдарив по гілці. Дерево хруснуло й затрусилося, а парубок відчув, що втрачає під сідницями опору. Зойкнувши, Айвін розвернувся до стовбуру й вхопився за нього руками. Неприємними хвилями, вібрація стихла і він зміг продовжити відпочинок. Легка дрібна крапелька впала з його ока на дерево, після чого на кору впала ще й друга та третя.

– Тільки я подумав, що усе... Скінчилося, нарешті! Більше тобі ані морозів, ані батьків, що знову пішли в запій, ані вовків, і не голоду. Тільки я познайомився з цими чудовими людьми, тільки подумав, що зможу залишитися й стати частиною цього... стати хоча б десь "своїм"... 

Важко зітхнувши, хлопець провів долонею по очах, змахуючи з них сльози.

– Ага... Став... – з образою промовив парубок. – Кому взагалі знадобилося мене підставляти? Хто це міг бути? 

«Еміль!», – мозок миттєво підкинув єдину думку, що підходила до цієї ситуації. 

– Звичайно, хто ж ще? – буркнув Айвін. – Зрештою, він кохав Яшму, а тут ми з нею посварилися... Чим не гарний привід збільшити між нами прірву... 

«Стоп! А як він взагалі потрапив до трактиру? Я не думаю, що його б пустив дід Ларс... І Яшма... Відправила за ложками, а потім сказала, що не робила цього? Злякалася, що її назвуть крадійкою? Треба буде завтра повернутися та розпитати її! Не вірю, що вона зробила це просто так!» 

Раптове прозріння впало на хлопця, наче ковадло. Плеснувши себе по лобу, хлопець лише потер власну голову, стрімко проводячи долонею по волоссю.

*Тим часом*

Еміль лежав у ліжку та крутив свій невеличкий ніж. Дивлячись у темну стелю, парубок беззвучно цокав, відбиваючи язиком якийсь знайомий ритм. Метал ножа вже нагрівся, але він його не відпускав.

«І де вона? Сходити до неї?»

Сонце вже повністю сховалося, поступаючись місцем ночі, а Еміль так і дивився у стелю. Думки з’являлися й зникали, але до жодної він не виявляв інтерес. Кидаючи короткі погляди на двері й прислуховуючись, хлопець, як міг, відганяв сон.

«Наступного разу, коли забажаю – хоч притисну її, але не пущу!»

Раптом почувся тихий скрип – двері кімнати відчинилися і хлопець побачив силует у білому вбранні. Яшма завітала до нього прямісінько у нічній сорочці. Наче миша, дівчина прокралася до його ліжка, та одразу стрибнула хлопцеві в обійми. Відклавши ніж, Еміль притиснув дівчину, одразу спускаючи руки туди, куди він хотів ще давно.

– А я все чекав на тебе, не спав! Думав, чи не забула наша принцеса про мене? 

– Пробач, – мурчала дівчина. – Треба було дочекатися, поки батьки не заснуть! 

– Ну от, дочекалися! Хто сьогодні буде зверху?