Розділ 5: Примирення! (1)

*Новий світ. День 10. Вечір*

– Пробач, я не хотіла тебе налякати! 

Дівчина зробила невеликий крок назад, аби хлопець не нервував. Поставивши відра, вона склала руки на грудях і лише трошки нахилися вперед, переминаючи між пальцями комір.

– Ні, ні, – замахав руками хлопець. – Усе нормально, я просто від несподіванки... – почухав він потилицю. – Ти воду набрати прийшла? Прошу, я вже напився! 

– А чому ти тут п'єш? Що ти взагалі тут робиш в такий час?

Дівчина нахилила голову трохи вбік та подивилася прямо в очі хлопця. Той, не витримавши, опустив руки та відвернувся до води. Важко зітхнув, парубок кинув короткий погляд на нічне небо. Тіні лісу ховали його обличчя, тож Лайла зробила крок назустріч. Комір її синього фартуха, який дівчина майже не знімала, крутився між пальцями так, що дівчина почала відчувати тепло в долонях.

– Ну... П'ю тут, бо не знаю, де ще можна попити. А в такий час, бо... Закортіло зараз, – знизав плечима хлопець. 

– А чому ти не в трактирі? 

Опустивши голову, хлопець шмигнув носом, після чого витер його рукавом і відвернувся від дівчини, немов почувши щось. Користуючись нагодою, Лайла знову зробила крок до хлопця. Але, почухуючи потилицю, Айвін раптом знову озирнувся до дівчини і, дивлячись на її чобітки, лише важко зітхнув.

«А що я їй скажу? Усе, що я робив, усе, чого я досяг... Пішло попелом! Для неї я – усього лише крадій. Що мені їй сказати? Я, в її очах, мабуть, отримав усе по справі!»

– Бо мене вигнали... – похмуро промовив хлопець. – Дідусь сказав, що в його трактирі крадіїв не тримають, а я... А що я... Я не знаю, звідки там взялося те намисто, та що тепер говорити...

Розвівши руками, Айвін піднявся і вже збирався йти, коли почув, що Лайла зробила ще два кроки до нього. Та коли він обернувся і подивився на неї, дівчина, забувши про комір, охнула та опустила голову. Тепер, коли він підвівся з землі, місячне сяйво знову осяювало його обличчя.

Втомлені очі, порожній погляд – у парубка навіть мішки під очима, здавалося, потемнішали. Втім, самі очі були червоними, із дрібними, напруженими капілярами, що от-от готові були луснути, зафарбувавши білки очей. Прикусивши губу, дівчина заплющила очі й підставила два пальці під свій маленький носик.

«Це ми винні... Ні, я! Не треба було відволікатися на ту Яшму! Не треба було йти з нею нікуди. Чому мені не сиділося? Чому я така дурепа?! Айвін тепер на вулиці живе, а я й допомогти ніяк не можу... Що мені робити?»

– Айвіне... – промовила дівчина, коли підняла голову.

Проте хлопця вже й слід прохолов. Озираючись навсібіч, Лайла навіть інколи заглядала собі за плече – та Айвіна ніде не було.

– Почекай!

Але крик пішов у пітьму, залишившись без відповіді. Плеснувши себе по лобу, дівчина озирнулася до власних відер і миттєво кинулася до них.

«Він був таким милим, коли повертав мені миску, коли їв те, що я приготувала... Він не крав те намисто, так за що ж він має відповідати? Його викинули з хати, наче брудне цуценя, і все тому, що я недодивилася за крамницею! Він ніколи мені не пробачить...»

Важко зітхнувши, дівчина набрала відра водою і пішла додому. Батьки вже готувалися до сну, коли вона прийшла і принесла з собою воду. Коли ж Лайла з’явилася на порозі, то перше, що вона помітила – власну мачуху. Хельга, тихо зойкнувши, приклала руки до грудей, після чого, наблизившись, вхопила й поставила на підлогу відра, які принесла дівчина.

– Ой, мила моя, а що ти вночі тягнула це? Зранку б пройшлася! Не можна блукати одній вночі, ти ж знаєш, що нам, жінкам... – жінка хотіла було почати лекцію, але раптом побачила, що на очах дівчини починають збиратися сльози. 

– Мамо... – булькнула Лайла ледь чутно. 

У жінки земля пішла з-під ніг. Губи ледь помітно затремтіли, а сама ж вона, кинувшись до дівчини, швидко обійняла її, погладжуючи голову

– Що, люба моя? Що сталося, кажи, нічого не замовчуй! 

– Айвіна... – тихо промовила Лайла. – Можна я зберу йому трохи їжі в кошик? 

– Е-ем... 

Тримаючи дівчинку за плечі, Хельга відсахнулася від доньки, з недовірою та непорозумінням дивлячись в її очі.

 – Можна... – невпевнено промовила вона, сама не розуміючи, на що дає дозвіл. – А що сталося? Його в трактирі не годують? 

– Його вигнали... – шмигнула носом дівчинка. – Я зустрілася з ним, коли набирала воду. Він стояв там, на березі, й пив прямо з озера. А його шлунок так бурчав, наче він цілу вічність нічого не їв! 

– Йой, – тільки й змогла промовити жінка, приклавши руку до рота. 

Хельга також не вірила в те, що це саме Айвін вкрав намисто. Так, жодних доказів у неї не було. Навіть більше: усі докази свідчили проти хлопця! Навіть намисто в нього знайшли, можна сказати, по гарячих слідах. Не було жодної, навіть найдрібнішої деталі, що свідчила б про безвинність парубка. Втім, Хельзі, як і її доньці, фактичні докази не були потрібні. Жінка знала, що це був не Айвін, а тому тримати образу чи відмовляти йому в допомозі – вона не бажала.