Розділ 3: Помста! (1)

*Новий світ. День 10. Опівдні*

Повертаючись до дому, Лайла ледь не бігла. Не піклуючись про вигляд, подих чи безпеку, дівчина стрімко поверталася в рідну хату. Та коли вона вже могла бачити власний вхід, то раптом знайшла там Айвіна. Хлопець, трохи відчинивши двері, чи не до поясу заліз у крамницю.

«Я навіть зачинити забула, дурепа! – подумала дівчина з жалем. – Але що він там робить?»

– Айвіне?! Щось хотів?

«Мама буде сваритися... Це ж хтось і влізти міг, поки я не дивилася! Ну нащо тій Яшмі було сьогодні приходити?!»

– Та от, Яшма наказала придбати у вас кілька ложок, але я зайшов, а нікого немає... – знизав плечима хлопець. 

– Пробач, – похитала головою вона. – Зайди після обіду, я зараз не можу – страшенно не встигаю нічого! 

«Тільки не ображайся! Я справді не хочу тобі ні в чому відмовляти! І тих ложок в нас цілий віз назбирається. Просто трохи пізніше, бо зараз батьки прийдуть!»

– Ну... Добре... – розгубився трохи хлопець і пішов назад до трактиру. – Щось сталося? – кинув він, дивлячись на схвильовану Лайлу. 

– Ні, нічого, – миттєво відповіла вона. – Просто, справді, не встигаю! 

«Цікаво, а в нього ще є щось із пані Лів? Може вони, того... “Товаришують”? Сподіваюся, що ні, бо я сама хочу спробувати. Він, здається, людина честі...»

Із цими думками, дівчина зайшла до хати й повернулася до приготування обіду.

*Нещодавно*

Айвін протирав стіл, коли до нього зі спини підійшла Яшма і боляче вдарила його кінчиками пальців. Хльосткий удар було завдано зненацька, і юнак, від несподіванки, аж витягнувся в струнку. 

– На гроші, – з презирством промовила Яшма і необережно кинула монети на стіл, який парубок щойно протер. – Йди до Лайли, купи кілька ложок дерев'яних. Але великих, для супів та подібного! 

Погляд Яшми був такий, наче вона готувалася вдарити хлопця в обличчя і зараз міркувала, куди саме їй бити: в око, в ніс чи в щелепи. Айвін лише проковтнув клубок нервів, що підступив до горла, кивнув і мовчки зібрав гроші в долоню. З острахом обійшовши дівчину, юнак вийшов з трактиру.

«Так, усе, як сказав Еміль! Я відправила його до крамниці, тепер мушу підкинути намисто!»

Коли хлопець вийшов з трактиру, вона, демонстративно взявши ганчірку, зайшла до кімнати парубка. Бабуся та дідусь навіть не подивилися на неї.

«Так, усе саме так, як я і думала. Ніхто не запідозрить нічого! Подумають, що я просто йду зробити легке прибирання!»

Зачинивши двері, Яшма озирнулася і важко зітхнула. Спершись на двері, дівчина повільно спустилася наполовину, але вчасно себе зупинила. Дивлячись на кімнату хлопця, вона крутила в одній руці ганчірку, а в іншій – намисто!

– Так, звісно! Буду я тут в нього прибиратися після того, що він мені зробив за моє добро.

«Куди ж це покласти? – думала Яшма. – Треба ось таке... Не очевидне, але й не занадто гарне – Хельге має в тому місці знайти своє намисто!»

Стоячи біля дверей, дівчина роздивлялася кімнату, наче вона була столичним слідчим. Кімнатка була невеликою, але очі в неї розбігалися так, наче вона стояла посеред королівського палацу. Зупинивши свій погляд на тумбі, що стояла біля ліжка, дівчина підійшла до меблів і відкрила дверцята.

«Мда... Тут точно не варто ховати – знайдуть миттєво!»

У тумбочці хлопця був лише гаманець з грошима, а також той мотлох, який він приніс із собою, ще коли тільки з’явився в селі. До старого, витонченого від постійного використання, хутра якоїсь тілогрійки – Яшма навіть не бажала доторкатися.

«А може під ліжком?», – подумала дівчина й опустилася на коліна.

Втім, під ліжком не було геть нічого, що могло б сховати прикрасу від випадкового погляду. Скрививши губи, Яшма вже хотіла встати та шукати далі, коли раптом побачила балки, на яких і трималася м’яка частина ліжка.

– А ось це вже може бути корисним! – промовила собі під ніс дівчина й, піднявшись, протиснула руку під імпровізований матрац – звичайний мішок, який набили м’якою соломою та сіном.

Обережно поклавши прикрасу, Яшма лише легенько збила вниз ремінчики, аби той, хто шукатиме під ліжком, зачепився рукою за них.

«А все-таки, воно неймовірно красиве... Хотіла б і я носити такі прикраси!»

«Може взагалі не робити цього? Зрештою... Може, він справді не хотів цього? Може, пані Лів його примусила, або в них взагалі нічого не було? Може Лайла мала рацію?»

– Ні, – тихо промовила дівчина, похитавши головою, відганяючи надокучливі думки. – Якщо мене з ним знайдуть – точно на горіхи отримаю! 

Для виду провівши ганчіркою по вікну та підвіконню, дівчина вийшла з кімнати і пішла займатися максимально рутинною працею, аби тільки зайвий раз не відсвічувати. У горлі зібрався неприємний клубок, який дівчина ніяк не могла проковтнути: чи то совість, чи то сором за власний вчинок – але дівчина не могла позбутися цього гидкого відчуття.