Розділ 2: Колишній. (8)

*Рідний світ. День -1. Ранок*

– Фуф, – дунув Айвін теплим повітрям на власні руки. 

Він вже деякий час блукав лісом, вишукуючи необхідне дерево. Хоч парубок і зайшов до гущавини, але верхівки хатин, що стояли в селі – він все ще бачив, а отже не було про що хвилюватися. Звичайно, місцевість навколо села – хлопець знав добре. Він виріс у цих місцях і міг би тут блукати із зав'язаними очима. Небезпекою було лише заходити вглиб лісу – там впевненість зберігали лише дід Хорунд та Холо.

Лісник та його собака – лише вони були "своїми" у лісі. Усі інші, якщо не знали шляхів та ледь помітних стежинок – не могли дозволити собі такого. Наче гості у царя, в величезний палац якого ті вперше увійшли – кожен, хто не провів десятки років серед цих дерев, завжди мав ризик заблукати й загинути, ставши частиною лісу. 

Юнак, при цьому, був десь між гостем та своїм. Айвін знав певні місця і стежинки, а також пам’ятав найкоротший шлях до хатини лісника – усе це було необхідним знанням, що допомагало йому виживати. Втім, через брак досвіду Айвін не міг похизуватися тим, що знає ліс так добре, як його знає лісник із собакою! 

– Ех, хотів би я літо зараз, – говорив парубок, підбадьорюючи себе. 

Хоч він і з'їв теплу страву, хоч він і дістав ті "модифікації", що були в нього – але мороз, що тримався з ночі і ще не встиг зникнути, пробивав його тіло майже до кісток. Та вибору у парубка не залишалось. Він мусив знайти сухостій, щоб мати впевненість. Дров у нього залишалося не так вже й багато, тож якщо батько знов викине його на вулицю, а надворі буде хуртовина, яка тут може і кілька днів йти, – хлопець все ж переживе її. 

Аж раптом, на очі Айвіна потрапило дерево, яке, вочевидь, впало не так вже й давно – поруч стирчав гарний пінь, а саме дерево трималося за той пінь через тонку зсохлу ланку, яку від морозу вже можна було й руками зламати. 

– Нарешті! А то я вже рук не відчуваю! 

*Новий світ. День 10. Опівдні*

Наближаючись до трактиру, Яшма помітила, що біля входу стоїть Еміль і загадково їй посміхається. Мимоволі, на обличчі Яшми також проскочила легка усмішка. 

– Ну як? – запитала вона, кивнувши хлопцю. 

– Усе пройшло гладко! – пихато посміхнувся Еміль, підіймаючи руку з масивним срібним намистом. 

Від подиву очі дівчини ледь не випали з черепа. Так само, як і Гуннар, вона стала нервово озиратися й прикривати прикрасу власними долонями. Аби їх точно ніхто не помітив – дівчина притулилася до хлопця, наче в них була романтична пауза, а не обурення від пограбунку.

– Ти що вкрав?! Я думала, що ми домовилися на щось дрібне: ложка чи мотузка – ну трохи грошей, якщо вже пішло на це!

Ще раз кинувши погляд на намисто, Яшма ледь не втратила свідомість. Її ноги вже тремтіли, а шлунок смикався від нервів. Пошепки лаючись, Яшма крутила головою, наче сова на полюванні.

«Нащо я йому довірилася! Ми ж не про те домовлялися... Ой і буде тепер...»

 – Його вбити можуть! – дівчина говорила пошепки, щоб їх ніхто не почув, хоча навколо все одно нікого не було – усі тільки поверталися з роботи. 

– Та полиш, – ліниво кинув Еміль. – Ніхто його не вб'є. Ми ж прослідкуємо, щоб Хельга це намисто назад отримала, ну? 

– Але, якщо ця інформація дійде до пана Хромара...

«Якщо він дізнається – вже не спустить це! Він знайде нас і... Ой, мамо, я ж також винна в цьому... Що ж тепер буде?»

– Полиш! – випалив Еміль. – Досить дути вигаданих монстрів! Ти забула, як тобі зрадили, чи вже пробачила його? То, може, мені просто назад віднести це намисто? Кину просто його у вікно, ніхто і не дізнається! А ти підеш, зіграєш завтра з Айвіном ще одне весілля! 

– Я ж не про це! Я боюся, що наслідки будуть занадто сильними! І тим паче, ще й нам дістанеться!

– То слухай мене, дівчино, і нічого з твоєю дупцею не відбудеться!

Голос хлопця був погрозливим. Яшма чула, як її чоловік починав гніватися. Погляд у Еміля зараз був таким, наче він був голодним яструбом, а вона – дурною куріпкою, що легковажно вийшла в поле.

– Ну то що? Будеш слухняною? Чи я несу це намисто назад?

– Припини, – жалісно попросила Яшма. – Я... Я слухаюся!

– Отож-бо! – кинув чоловік. – Бери намисто! Йди, скажи Айвіну, щоб той зайшов за чимось до Лайли. Тільки швидко, Гуннар вже зараз має відволікати її!

Холодний метал прикраси важким тягарем ліг у її теплу й ніжну долоню. Не бажаючи зволікати, дівчина заховала намисто під одягом і, на тремтячих ногах, пішла до трактиру.

*Тим часом*

«Як я могла так забалактися?! Яшмо, ну тебе! Тепер батькам, напевно, не встигну нічого приготувати!»

– Привіт, Лайло! – сказав велетень, зупинивши дівчину.

Лайла вже бачила дах своєї хати, але хлопець стояв на шляху, не даючи їй пройти повз. Вона спробувала обійти його зліва – але і Гуннар посунувся лівіше. Вона спробувала обійти справа – але усе повторилося.