Розділ 2: Колишній. (1)

*Рідний світ. День -1. Ранок.*

Хлопець прокинувся у хліві. Вогонь ще горів, але вже було помітно, що багаття доживає свої останні хвилини. Не зволікаючи, юнак піднявся і, вхопивши жменю сіна, кинув його у вуглі. Розпалився невеликий вогник, і саме в нього Айвін підкинув поліно!

«Фуф, пощастило! – подумав парубок. – А то б ще довелося витрачати зайві сірники...»

Отримавши нове паливо, вуглики спалахнули новим життям, і міцний промінчик вогню осяяв хлів зсередини. Барон, що до цього мирно спав, прокинувся і повернув голову до Айвіна. 

– Гарного ранку, шишулю, – посміхнувся юнак і попестив собаку по голові. – Зараз, треба щось приготувати... Та й тобі води налити! 

Юнак потягнувся до своєї схованки. Діставши посуд, хлопець піднявся, щоб набрати свіжого снігу, аж раптом кинув погляд на двері хліва.

«Вовк! А чи досі він там?»

Руки тремтіли, а очі шукали якусь міцну палицю. Втім, нічого такого в цьому місці не було. Тримаючи в руках порожній металевий кухоль, Айвін дивився на двері, а його очі несвідомо намагалися розгледіти, чи добре він зачинив засув.

«Добре, – подумав парубок, збираючись із силами. – Усе життя в цьому хліві не просидіти!»

На ватних ногах дійшовши до дверей, Айвін важко зітхнув. Відчиняти вхід – не було жодного бажання. Крізь невеличкі щілини між дошками, парубок бачив, що вже настав день – сонце світило і вовка було б легко помітити. Проте руки все одно тремтіли.

– Ну, Айвіне... – тихо промовив хлопець і поклав руку на металевий засув.

Секунда. Скрип металу і двері відчинилися. Обережно штовхнувши їх, хлопець висунув голову в щілину, що утворилася між дверима. Розвідка – чи не найголовніше, що він мав би зробити зараз.

Юнак окинув поглядом місцевість. Хата його батьків – з димаря йде тонка лінія диму, тож, напевно, у батьків усе добре. Самого лісового гостя Айвін також ніде не бачив. Лише тонкий, вже ледь помітний після ночі, слід тягнувся назад до лісу. 

– Ану, йди-но сюди!

Із цими словами – Айвін підхопив поліно, що було неподалік. Так, не довга палиця – втік краще, ніж голі кулаки. Кивнувши сам собі, парубок відчинив двері навстіж та вийшов з хліва. Поліно досі було при ньому, але зараз він його навіть не помічав. Швидко зібравши снігу, він повернувся до схованки і почав топити сніг. За планами йому сьогодні потрібно було зробити навіть більше, ніж вчора. 

«Вчора мені пощастило – риби я зловив удосталь! Але сьогодні... Сьогодні вдача мені також знадобиться, можливо, навіть більше!»

– Бо справ сьогодні... Непочатий край!

Перше, що потрібно було зробити – вийти в ліс та знайти якесь повалене дерево. Повалення нормального дерева та його транспортування назад – справа занадто складна та небезпечна. У хлопця не було потрібного інструменту, яким він міг би звалити живий стовбур. Але й пошук вже зваленого природою дерева – також небезпечний. Адже скільки це займе часу – невідомо, а ризик перемерзнути – досі залишався. 

Ба більше, окремою складністю ще було транспортування цього дерева, бо пилити його там – було занадто небезпечно. Затримка, хуртовина чи хижак – і хлопцю вже не позаздрити. 

Під'їдаючи шмат м'яса, який він купив вчора в крамниці, хлопець запивав його свіжим окропом, усіма силами намагаючись зберегти та накопичити те тепло, яке йому подарувала їжа. 

«От би зараз опинитися десь... – почав думати юнак. – Десь, де тепло. Де немає цього снігу, холодів. М'яке літнє сонечко, легкий освіжаючий вітер...»

– Ах, мрії! – промовив хлопець і, напоївши собаку, вийшов із хліва. 

Барона він також випустив: новий день – новий пошук сміття, яким собака харчувався взимку. Зрештою, це було зробити не дуже складно, адже сміття ніхто й ніколи не вивозив з Неназваного. Сам же парубок, взявши з хліву довгу міцну мотузку та шмат старих саней, в яких вже не було половини сидіння, пішов до лісу. 

***

– Ні, мені більше подобається літній ліс... – бурмотів хлопець собі під ніс.

Розмова із самим собою – приємна справа, особливо коли треба відволіктися від нагальних проблем. Роздивляючись ліс, Айвін шукав очима усе, що могло б бути тим самим сухостійним деревом. Стовбури могли вкритися снігом, тож юнак придивлявся й до підозрілих пагорбів.

– Влітку тут ані цього дурного снігу, ані морозів. Усе цвіте, усе росте, пахне та зеленіє. Якщо зголоднів – завжди можна підхопити якусь ягоду, якщо пощастить – набереш грибів. А взимку... Бурульки, сніг, морози – усе! 

Від образи, юнак пнув сніговий пагорб і той розлетівся білим туманом навкруги.

– А ще стежки... От влітку пересуватися набагато легше! Ці пагорби, хай вже їх, дістали мене! Ще б не впасти...

«Бо тут і шию звернути можна випадково!»

– А може... А може побігти влітку в город? А? – усміхнувся юнак, мріючи. – Назбирати припасів, набити кишені найнеобхіднішим – і кинутися у ліс. Візьму у лісника компас і буду йти за ним – колись та й вийду в місто!