Розділ 1: Той, хто зрадив довіру! (10)

*Новий світ. День 9. Вечір*

Коли Якоб відчинив двері – скам’янів на місці. Щелепи тремтіли, погляд не міг зачепитися, а горло зрадливо не могло видати жодного звуку. Не в силах відвести погляд, чоловік так і спостерігав за тим, що відбувалося в його хаті, прямісінько на його ліжку.

А дивився він на Еміля. Його син, майже голий – тільки сорочка й лишилася – тримав на поясі Яшму. Дівчина вже була роздягнена повністю, а її речі – лежали кіпою на підлозі. Побачивши старосту, Яшма хотіла було прикрити груди, але Еміль, вчасно перехопивши її руки, не дав цього зробити.

Раптом Якоб почув, як щелепи Калеба скрегочуть. Погляд у батька Лайли був такий, наче він зараз кинеться на них. Проте чоловік стояв. Побачивши, що батько прийшов не сам, Еміль важко зітхнув і нарешті зняв дівчину з себе.

– Ах ти хвойдо! – випалив нарешті Якоб і, кинувшись до Яшми, схопив її за волосся. – Вирішила і мого сина на свій брудний шлях затягнути? 

З цими словами чоловік різко скинув Яшму зі свого сина та ліжка на тверду підлогу. Вдарившись, та лише підняла голову, коли отримала сильний ляпас від старости. Якоб, вже піднявши руку, збирався вдарити дівчину кулаком, та раптом Еміль перехопив його і, грубо розвернувши, штовхнув батька на ліжко, наче той був мішком гнилої картоплі. 

Не чекаючи такої поведінки від сина, Якоб лише здивовано кліпав очима. Яшма, в той час, підтягнула сукню, ховаючи власну красу. Подавши руку дівчині, Еміль допоміг Яшмі піднятися і всадив її за стіл. 

– Можна тебе, Емілю! – Калеб попросив спокійно. Втім, голосом таким, що сперечатися не хотілося. 

Важко зітхнувши, хлопець кинув погляд на батька, а потім на дівчину. 

– Щоб не смів її і пальцем торкнутися! 

Відійшовши метрів на п'ять від подвір'я, Калеб раптом зупинився і повернувся до хлопця. Але Еміль його випередив. Піднявши зігнуті в ліктях руки, парубок зробив пів кроку назад, показуючи мирні наміри. 

– Слухайте, пане Калебе, – дуже ввічливо почав він. – Звичайно, ви можете мене зараз тут побити, я згоден, що я заслужив на це. Але, дозвольте мені спершу сказати, що я із самого початку був проти союзу з вашою донькою. Вона, звісно, вродлива й мила. І готує вона смачно, правда! Але... В мене просто не лежить до неї серце. Я кохав, кохаю і кохатиму тільки Яшму, а увесь цей план із залицяння до Лайли – бажання мого батька. Він вважав, що це "буде для мене ліпше". 

Почувши це, Калеб зітхнув. Кулаки розтиснулися, а погляд опустився на землю. Чоловік увібрав повітря в легені, наче збирався щось сказати, але потім, передумавши, видихнув і похитав головою.

«Хельга ще напочатку казала, що Еміль – погана кандидатура. Я гадав, що він, як син старости, матиме на плечах голову. А сталося... Як сталося! Побити його? А нащо? Та й за що? Це Якоб, старий лис, щоб його, винен... Шкода, що знову усе це вдарило по Лайлі... Вона нічим не заслужила на подібне!»

– Добре, – кивнув чоловік. – Тоді мені нічого сказати... Йди до Яшми... 

– Пробачте, – останнє, що сказав Еміль і чоловіки одночасно розвернулися. 

«Невже це я винен? Але ж... Я хотів якнайліпше... Ну так, мене підкупляла репутація Якоба. Невістка сина старости! Якоб міг би і допомогти домовитися. І вплинути на когось... Та його ім’я просто так вже викликало повагу, а отже поважали б і Лайлу... Невже це погано?»

Калеб не міг заспокоїти свій погляд, що намагався віднайти підказку та правильне рішення на землі. Плечі чоловік понурив так, що здавалося, ніби в нього руки були зламані, а важкий подих лише посилював це відчуття. Шлях до рідної хати був для нього, наче шлях до ешафоту.

«Хельга молодець, розумниця! Миттю зрозуміла, а от я... Я наобіцяв доньці, запевнив, що підберу їй гарного чоловіка. І кого я підібрав? А головне – як тепер вибачитися перед нею? Це ж, по суті, немов зрада... Вона ж повірила мені, а я... підвів свою доньку!»

Піднявши погляд, чоловік раптом зрозумів, що вже стоїть перед дверима власної хати. Темна, із зачиненими віконницями – домівка більше нагадувала склеп. Калеб підняв руку, простягнув її до дверей, аж раптом – забрав назад до себе і опустив.

– Десь там, – тихо бурмотів собі під ніс. – Плаче твоя донька! Винний чи не винний, але ти зараз маєш бути сильним, бо вона потребуватиме сильного плеча! Якщо буде звинувачувати, то хай вже – аби їй тільки полегшало!

Проковтнувши клубок нервів, що підступив до горла, чоловік знову підняв руку. Та на цей раз – він-таки зміг покласти її на ручку дверей, після чого, відчинивши їх, зайшов всередину.

Але перше, що він побачив – темну кімнату, стіл, що стояв на першому поверсі, та двох жінок. Лайла, тримала у своїх руках, крихітних порівняно з його, невелику хустинку. Поруч сиділа дружина і, м'яко обіймаючи доньку, погладжувала її по голові. Коли дівчина підняла свій сповнений болем та сумом погляд, по серцю Калеба пройшлася тріщина.

«Пробач, доню!», – подумав чоловік.

Піднявши голову, чоловік, користуючись тінню, швидко змахнув з очей свої сльози.

«Сподіваюся, що вона цього не побачила!» 

Сівши поруч, Калеб поклав на спину Лайли свою велику й мужню долоню.