Розділ 1: Той, що зрадив довіру! (6)

*Новий світ. День 9. Вечір.*

Айвін йшов за пані Лів. Вони вже майже піднялися до верхнього озера. Після важкого пояснення жінка не проронила ще жодного слова, тож юнак не знав, що йому слід було робити. 

«Я не розумію цього! – подумав хлопець. – Вона постійно оточена людьми, що люблять її, піклуються, да хоча б просто – цікавляться нею. А вона говорить, що усе це неважливо! От, що мають на увазі, коли говорять, що ситий голодному не товариш!»

Від образи за те, що він жив кардинально протилежним життям і ніколи не жалівся нікому про це, хлопець роздратовано цикнув, але серед нічних звуків лісу жінка не розчула цього. В його голові не вкладалося, що навіть на такому святі, як весілля, пані Лів все одно невдоволена.

«З усіх боків оточена слугами та покоївками, золота ложка ніколи не діставалася з її рота, а вона ще й невдоволена!», – думав хлопець.

– І от тепер, коли мій брат – дуже шановна і впливова людина у цілому Королівстві, – раптом почала пані Лів. – Я потрапила в пастку – усі мене поважають, але ніхто не бачить в мені людину. 

Сумно зітхнувши, жінка підняла очі до неба. Крізь невелику щілину між кронами дерев, вона бачила чорну ковдру, що була вкрита сотнями зірок. Такі яскраві, наче віра в усе найліпше. Такі холодні, як життя, що позбавлено сенсу. Важко зітхнувши, пані Лів опустила плечі і повернулася до Айвіна, немов чекаючи чергової порції порожньої підтримки.

– Знаєте... – знизав плечима юнак, опустивши погляд. – Напевно, можу сказати, що розумію вас... 

– Навряд... – ліниво кинула вона. – Не ображайся, але я не думаю, що на тебе дивляться, як на свиноматку, єдина мета якої – народжувати спадкоємців, поки здоров'я дозволяє, або поки смерть не прийде під час пологів. Не думаю, що з тобою намагаються поговорити, аби тільки дізнатися та підступитися до впливового брата.

– Так! На мене справді не дивляться, як на свиноматку, тут я згоден. Але на мене дивляться, як на огидного слимака, якого не чавлять лише тому, що мої рештки можуть забруднити взуття. Мої батьки були пияками, вони встигли стати кісткою у горлі усього села, тож майже кожен в рідному краю дивився на мене, як на гидоту, що не гідна уваги. 

Невеличкий вогник запалав в очах пані Лів. Плечі піднялися, а кутики губ трошки піднялися, утворюючи легку, ледь помітну усмішку. Місячне сяйво, крізь крони дерев, трохи освітлювало силует хлопця.

«Він... Розуміє мене? – подумала вона. – Він... Під таким сяйвом, навіть вродливий...»

Айвін, тим часом, продовжував:

– Так, зі мною не розмовляють, щоб дістатися до впливового брата – це правда. В мене банально немає братів. Але зі мною і без цього ніхто не розмовляв, а коли все ж таки робили подібне – це було лише для того, щоб я розповів секрет риболовства, або показав грибні місця. Коли я відмовлявся, я різко переставав бути "юнаком" та "хлопцем". Після цього я був лише "приблудою", і то, якщо пощастить... 

«Він також знає цей біль?! – пролетіла легка думка в голові жінки. – Він... Такий самий!»

– Ти... – обережно почала вона. – Ти також зіткнувся з лицемірством та холодом від людей?

– Можна сказати, – з легкою усмішкою розвів руками хлопець. – Що це єдиний тип взаємодії мене та світу!

«Я хочу його! Він розуміє! Нарешті, хоч хтось, хто мене розуміє! Не манекен – людина!»

– Чому я такого хлопця ніколи не отримувала? – буркнула жінка собі під ніс. – Чому те, що мені потрібно – завжди дістається іншим?

– Що? – вигукнув хлопець. – Перепрошую, я не почув вас!

– Слухай... – лукаво усміхнулася жінка і, склавши пальці, зробила невеликий крок у бік хлопця. – А що в тебе з Яшмою?

– З Яшмою?! – розгубився хлопець, що не чекав на подібне питання. – А що в мене з нею... Усе добре.

– Ну... У вас вже щось є? Якісь стосунки, домовленості? Між вами було щось, якщо "по секрету"? 

Посміхаючись, пані Лів повільно наближалася до хлопця. Вона дивилася в його очі, що виглядали настільки привабливими під сяйвом місяця. Аристократка відчувала, як билося її серце, але вона вже не бажала відступати.

– Е-єм... Ще... ні... 

– Чудово! – промовила Лів і зробила ще один крок, опинившись перед хлопцем впритул! 

Хлопець спробував зробити крок назад, але жінка різко зробила крок лівіше. Айвін, все ще намагаючись відсахнутися, бо жінка була занадто близько, раптом врізався спиною в широке дерево, що росло позаду. 

– Пані Лів, що ви робите? – запитав він, виставивши зігнуті в ліктях руки. 

– А на що це схоже? – хитро посміхнулася вона і схрестила їхні руки.

Айвін відчував прохолоду від її шкіри, але подих жінки був теплим й важким. Пані Лів, тим часом, також відчувала тепло рук хлопця. Вона вже й не пам’ятала, коли ось так трималася з кимось за руки.

Зробивши ще один крок у бік хлопця – пані Лів вже грудями відчувала те, наскільки швидко й перелякано б’ється серце хлопця. Наче в нього під ребрами була маленька пташка, яка шукала шлях на волю! Потім в ніс ударив запах Айвіна – запах хлопця, якого в жінки ніколи не було.