Розділ 1: Той, що зрадив довіру! (3)

*Рідний світ. День -2. Вечір*

«Щоб його! – подумки лаявся Айвін. – І що мені тепер робити?»

Пара очей, що світилися у пітьмі лісу, не давали хлопцеві спокою. Не дивно, адже гість із лісу – чи не найстрашніший ворог тут. І як на зло, хлопець ще й добряче встиг відійти від хліва. До дверей, до спасіння, було десь метрів десять. Вовку до них було метрів двадцять. 

Втім, перегони з вовком – все одно, о перегони зі смертю. Як швидко може бігти людина та як швидко може бігти дикий звір, що зголоднів настільки, що готовий напасти на будь-кого? Відповідь на це – була для хлопця очевидною.

«Якщо ми одночасно добіжемо до дверей – вважай, що пощастило!», – подумав парубок.

Юнак ще ніколи не опинявся в ситуації, де на його життя "полює" не холод, голод чи п'яні батьки – а цілком реальний дикий звір. Хижак, що роздере його на клаптики, не залишивши навіть кісток. 

Айвін несвідомо уявив, як його батько вийде завтра на вулицю. Він точно побачить величезну криваву калюжу, що залишиться від його сина. Та в нього, як він часто каже, "горять труби", а тому, проігнорувавши це, він піде собі до баби Маді, візьме в неї обіцяну пляшку каламутного напою. А потім, повернувшись до хати, вип'є її разом з дружиною, яку він так сильно ненавидить. 

Риба, яку хлопець приніс їм, закінчиться не так швидко – зрештою, закусують його батьки не так вже й часто. Тому, можливо, десь через тиждень – батьки помітять відсутність сина, який так і не повернувся до рідної хати. 

«А може... Так навіть ліпше буде? Зрештою, хоч це і буде дуже боляче, але... Жодних страждань... Жодного холоду чи голоду... Просто дуже довгий сон!», – подумав Айвін. 

Але в цей час вовк, що також помітив юнака, злісно рикнув, висмикнувши парубка з коловороту жахливих думок. Сіпнувшись від несподіванки, Айвін повернув з собою бажання жити, а також надію на те, що коли-небудь, він таки зможе позбутися цього жахливого місця. 

Тримаючи в руках гілку хвої та кухоль зі спресованим снігом, юнак швидко прикинув, що цим він не відіб'ється від дикого звіра. А отже залишався лише єдиний вихід – тікати у хлів. Бігти і сподіватися, що вовк буде достатньо кволим, аби дати парубкові забігти всередину. Бо там багаття – вогонь. А вогнем люди ще з давніх часів відбивали подібні загрози. 

Коли до печерної людини ліз шаблезубий тигр – тикати в його масивну морду кам'яним списом було не дуже ефективно. А от впихнути тому в горлянку палаючу гілку, яку можна витягнути з будь-якого багаття – оце вже добре відганяло непрошеного гостя. Ще й давало спокій, бо навчений болем звір – вдруге вже ніколи не полізе до вогню і людей, що сидять поруч. 

Крижане повітря прочищало розум, давало змогу зібратися та намітити найкоротший шлях. Страх, звичайно, нікуди не подівся, але парубок розумів, що стояти і чекати хижака в чистому полі – точно кепська ідея. 

Коли вовк вкотре рикнув, оголив величезні ікла, Айвін кинувся до хліва, вкладаючи усі наявні сили в ноги. Вовк, звичайно, також не залишився на місці. Стрімко вкорочуючи відстань, тварина наближалася до хлопця, який, тим часом, наближався до дверей хліву. 

Час наче сповільнив свій плин, речі стали здаватися застиглими у просторі, а кожен рух відчувався так, наче на його підготовку та виконання потрібно було п'ятдесят тисяч років. Юнак бачив усе, наче у вповільненій зйомці. Він дивився, як вовк, викидаючи передні лапи вперед, відштовхувався задніми, після чого підгинав їх, щоб повторити це знову. Айвін також бачив і себе: як високо він заносить власні коліна – аби тільки зробити наступний крок довшим. 

І у цих перегонах, основною ставкою було – життя Айвіна. 

Секунда! І парубок, влетівши до хліву, потягнув двері на себе, аби відрізати хижака і залишивши того на вулиці. Барон, що до цього мирно лежав біля вогню, зараз і сам підвівся і приготувався до бою. Міцний удар в двері, а вже в наступну мить, між ними стирчить голова скаженого вовка, який намагається вкусити парубка за ноги і пролізти всередину. 

Айвін, в свою чергу, тиснув на двері усією своєю вагою, аби тільки зачинити їх. Тварина, незважаючи на те, що була меншою за людину – давала таку відсіч, яку б не дав навіть дикий буйвол. Барон, що також не хотів, аби дикий вовк прорвався всередину, оскалився і почав гавкати на непрошеного гостя. Вовк вже обирав, кого він з'їсть першим. 

З пащи хижака текли слюни, він хижо скалився і намагався вкусити захисників хліва. Можна було б з упевненістю казати, що якби ця потвора впіймала хлопця на вулиці – шансів на виживання не було б взагалі. 

Але раптом, сталося диво, Барон, не замовкаючи ні на секунду, весь цей час повільно наближався до хижака. Наче геніальний тактик, собака намагався знайти найближчу безпечну відстань до ворога. І коли він це зробив – він раптом стрибнув вперед і вгризся у ніс вовка. 

Хижак, від такої зухвалості, неабияк здивувався і вже сам хотів було вчепитися у горло бідолашного пса. Та коли до нього дійшло, що найцінніше він і не зміг захистити – його гнів змінився на паніку. Гарчання миттєво перейшло у скуліж, а спроби вдертися всередину хліва – стали спробами витягнути власну голову від ненормальної собаки, що от-от і відгризе вовкові його власний ніс. 

Коли Айвін зрозумів наміри вовка, то трохи полегшив власний натиск і, навпаки, привідкривши двері, дав хижаку змогу соромно втекти. Коли вовк, жалісно скиглячи, побіг назад у ліс, Айвін зачинив двері, закривши їх на засув.