Частина 25: Важливі питання!

*Рідний світ. День -1. Ранок*

Дерево виявилося значно важчим, ніж хлопець спочатку припускав. Навіть із санями — тягнути цей трухлявий стовбур було тим ще випробуванням. Якби у парубка була куртка — вона промокла б від поту наскрізь. Втім, відсутність куртки було все ж таки проблемою, бо поки Айвін тягнув цей стовбур — змерз, як заєць. 

Втім, коли все ж таки деревина опинилася біля його хліву, хлопець зітхнув з полегшенням. Холодний та голодний, але гарно виконана праця підіймала парубкові настрій. Потерши руки, зігріваючись, Айвін зайшов до хліву. 

Перше, що потрібно було зробити — розвести вогонь та зігріти себе. Пилити старою пилою дерево, коли руки не слухаються, а палець не потрапляє на палець — кепська справа. У результаті — витрата величезної кількості часу при мінімальних досягненнях — неефективно, і Айвін це знав на власному досвіді. Поспіх потрібен під час полювання на блох.

Куди вигідніше та ефективніше — витратити двадцять хвилин часу. Але за цей час нормально відігрітися, випити окропу, що буде довго зігрівати, а може й трохи поїсти чогось — от тоді, відпочивши та підготувавшись — дерево розпилити буде і приємніше і швидше.

Розводячи багаття, юнак кинув погляд на дерево, бажаючи оцінити приблизний час, який знадобиться йому на розпіл. Та коли він повернувся до деревини — він помітив собаку. А собака, тим часом, позначав цей стовбур, як "свою територію". 

— Бароне! — вигукнув Айвін. — А щоб тебе за хвіст вкусили, що ти робиш! Не псуй деревину! 

Погроза спрацювала — пес опустив лапу і побіг кудись по власних справах. До вечора в нього ще був час на вільну прогулянку. В свою чергу, Айвін повернувся до приготувань. Пошукавши чистий, ще не притоптаний і не жовтий сніг, він набрав його щоб накип'ятити собі води на суп. Також назбирав ще в металевий кухоль. Обскубавши ялинку — хлопець зробив собі невеличкий, проте дуже теплий обід. 

— Ну, зараз поїмо, а потім можна і працювати! — промовив хлопець. 

*Новий світ. День 10. Обід*

— Чому ти вирішила захистити його? — запитав Калеб, йдучи з жінками додому. 

Голос чоловіка був серйозний. Хельга розуміла, що її коханий потребує відповідей, бо справа дійсно була серйозна. Срібне намисто — не дерев'яна ложка і не мотузочка. Якби Айвіна відвели до пана Хромара з таким злочином — аристократ би довго не думав над покаранням. Кисть — ось плата за злочин. А вона, можна сказати, помилувала крадія, адже тепер, без їхніх претензій — хлопцю нічого й не буде. 

— Насправді, — опустила погляд Хельга. — Мені стало його шкода... Ти бачив його? Він блідий був, наче смерть побачив, коли ти дістав це намисто. А потім, коли ти стояв над ним... Бідолашного хлопця можна було сховати на молочному тлі! 

— Цей "бідолашний" міг би залишити нас без харчів на зиму. Так, звичайно, шкода його. Але вас мені шкода більше! — пояснив чоловік свою позицію. 

— Зараз, якщо чесно, — продовжила Хельга. — Я й не дуже вірю, що це саме він вкрав. Не знаю, я пригадую, як він поводився в свій перший день в селі. Коли він підглядав за нами — я так само його відчитувала, як ти зараз, — пригадувала жінка. 

— Ну і? — підтримав чоловік. 

— Ну і, — повторила жінка. — Він стояв сором'язливо, наче він голий до нас вийшов. А тут — він так сміливо говорив, що нічого не брав. Впевнено погодився на обшук, хоча... Якщо він вкрав — мав би якось занервувати. Не найкраща схованка була так-то! 

— Можна сказати? — запитала Лайла. 

— Так, сонечку, звичайно! — усміхнулася Хельга і погладила дівчину по голові. 

— Я також не думаю, що це намисто вкрав саме Айвін, — погодилася вона. — Усе це виглядає дивно: Яшма, що так сильно хотіла розповісти мені про минуле пані Лів, Гуннар, що потім мені спокою не давав. 

— Ну так, згоден, — промовив Калеб. — Нечасто я бачив, щоб Яшма нав'язувалася до когось... 

— От, — кивнула Хельга, ще більше схиляючи чоловіка на свій бік. — До того ж, мені здалося, що Айвін більше хвилювався не про те, що це намисто в нього знайшли, а про те, що усі подумали, що він його вкрав. Коли крадіїв хапають на гарячому, вони принижаються, просять пробачення, обіцяють, що більше так не робитимуть. А він... До останнього доводив, що він це намисто не брав. 

— Ну добре, — кивнув чоловік. — Будемо вважати, що ви мене переконали, — помітно посміхнувся чоловік. — Насправді, я просто не думаю, що Айвіну був якийсь сенс викрадати це намисто. Він не перепродасть його тут, йти йому, як я розумію, також нікуди. Немає сенсу викрадати йому це... 

— Згодна, — усміхалася Хельга. 

— Але постає інше важливе питання... Навіть два! — промовив Калеб. 

— Які? — здивувалася дружина.

— Хто тоді вкрав це намисто? — промовив чоловік серйозно. — І хто підкинув це намисто парубку?

Ці питання змусили жінок замовкнути, замислившись над ними.