Частина 24: Геть!

*Новий світ. День 10. Обід*

— Ну ось, — промовив Калеб. 

Айвін, паралізований страхом, не міг зрушити з місця. Його тіло ледь помітно тремтіло, а розум заходився думками про те, звідки це намисто взагалі там взялося. Жінки, побачивши прикрасу, перелякано охнули, наче Калеб дістав не метал та дорогоцінне каміння, а свіжий людський череп. 

— Тепер, як я і казав, розмова піде по зовсім іншому шляху! — промовив Калеб. 

Чоловік повільно піднявся з колін і, тримаючи намисто на долоні, підійшов до хлопця. Наче дивлячись на дуже отруйну змію, Айвін не відводив очей від прикраси. Коли Калеб звернувся до нього — той навіть не одразу почув це. 

— Ну, Айвіне, — повторив він. — Що будемо робити тепер? 

— Це не моє... — промовив хлопець, тремтячи від страху. 

— Звичайно, це намисто наше — моя дружина викупила його! — легко відповів чоловік. 

— Я не брав! — знову кинув хлопець. Його голос почав стрімко ламатися, через що зрозуміти його слова було важко. Втім, Калеб почув його. 

Від колишньої впевненості у власну чесність не залишилося нічого. Якщо до цього парубок був впевнений, що чоловік нічого не знайде, то тепер він не міг повірити, що дивиться на те, на що дивиться. 

В голові був вихор думок, страхів, питань до майбутнього та сумнівів. Хлопець знав, що це не він брав — очевидно було, що йому це підкинули. Але хто міг таке зробити? На це запитання, Айвін навіть не мав підозр, адже Ларс, Яшма та навіть бабця Астрід — завжди пильно стежать за трактиром. Не було і шансу на те, що якийсь злодій, який вкрав намисто, просочився до його кімнати і підкинув чужу прикрасу. 

— Я повторюю, звідки це в тебе? — запитав Калеб. 

— Я не знаю! — сказав хлопець. 

— Навіщо ти вкрав це? — чергове питання було наче удар ножем у живіт. 

— Я не крав, — промовив хлопець, вже не так впевнено, більш захищаючись. 

— Як ти міг? Адже ми прийняли тебе, нагодували, були до тебе добрими! А ти... — казав Калеб. 

Проте Айвін вже не знав, що відповісти. Втиснувшись у стіну, що була позаду нього, хлопець лише пискнув, не сподіваючись ні на що. 

Яшма, що дивилася на усе це, вже не відчувала тих радощів, які в неї були до цього. Дівчина гадала, що її гидка пастка принесе їй радість та задоволення. Вона думала, що нарешті помститься хлопцю за зраду, який той вчинив. Слова Лайли про те, що хлопець міг цілком бути жертвою у ситуації з аристократкою — повільно підкрадалися й починали душити її. А впевненість у власних діях — повільно випарювалася, наче пар від гарячої води. 

— Ну, — знизав плечима Калеб. — Сподіваюся ти знаєш, що крадіям в наших краях відрубують руку за вчинений злочин!

Почувши це, ноги Айвіна підкосилися і хлопець швидко сповз на підлогу. Опустивши погляд, юнак закрив голову руками і почав невиразно про щось говорити. Судячи з інтонації, хлопець чи жалівся й просив пробачення, чи виправдовувався і казав, що він не брав намиста. 

Втім, першою відреагувала на погрози чоловіка не Яшма. І навіть не Лайла чи Ларс. Першою до чоловіка підійшла його дружина. Поклавши долоні на його руку, Хельга заховала те намисто, що стало причиною сварок та страху. Калеб, здивований такою поведінкою, лише повернув голову до дружини, як одразу ж зустрівся поглядами з нею. Жінка, своїми великими очима, дивилася Калебу прямісінько в душу. Вона просила його про милість до хлопця, не кажучи при цьому взагалі жодного слова — тільки Айвін щось тихо бурмотів. 

— Добре, — кивнув чоловік дружині. — Ми не будемо роздмухувати цю ситуацію, — повідомив він. 

— Дякую! — промовила Хельга і кинулася обіймати чоловіка. Доволі швидко вони забрали намисто і пішли назад до своєї хати, залишаючи хлопця та жителів трактиру наодинці. 

Коли вони пішли, до кімнати зайшов Ларс. Старий трактирник не пустив із собою онучку, бо розмову він хотів провести з ним він-на-віч. Залишившись ззовні, Яшма важко зітхнула і повернулася до роботи в трактирі. Дівчина сподівалася, що рутинна праця допоможе їй відволіктися від свого вчинку. 

Тим часом, дід Ларс, разом з Айвіном, мусили обговорити ще одну важливу річ. 

— Я не брав це намисто, — промовив хлопець, дивлячись на вираз обличчя старого трактирника. 

— Добре, як скажеш! — без жодної краплі віри кинув чоловік. — Скажи мені от що... Ти зараз хотів підставити мою онучку? — почав дід стримано. 

— Що?! — здивувався юнак новому наклепу на нього. 

— Коли Калеб запитав, що ти робив в крамниці, ти що відповів? — почав допит дід. 

— Але Яшма справді наказала мені купити ложок! — відповів юнак. 

— Брехня! — трохи прикрикнув дід. — Тебе відвести до сховища? Показати, скільки в нас ложок, ножів та зубців для м'яса є? Яшма чудово знає, скільки їх в нас! І зараз ти мені кажеш, що вона попросила тебе купити до тієї купи ще кілька ложок? 

— Але я кажу правду! Нащо мені брехати? — запитав хлопець. 

— Так, досить! — розізлився дід Ларс. — Я не буду тримати в своєму, — останнє слово дід наголосив, — трактирі крадія. А також свиню, що намагалася вкусити руку, що її прихистила, дала роботу, дала прихисток, навіть яку-неяку зарплатню платили ми тобі! А ти хотів підбити нашу онучку, щоб її звинуватили у крадіжці? Геть... — промовив чоловік, вказавши пальцем на двері.