Частина 18: Капкан!

*Рідний світ. День -1. Ранок*

— Фуф, — дунув Айвін теплим повітрям на власні руки. 

Він вже деякий час блукав лісом, вишукуючи необхідне дерево. Хоч парубок і зайшов до гущавини, але верхівки хатин, що стояли в селі — він все ще бачив, а отже не було про що хвилюватися. Звичайно, що місцевість, що була навколо села — хлопець знав добре. Він виріс у цих місцях і міг би тут блукати із зав'язаними очима. Небезпекою було лише заходити вглиб лісу — там впевнено почував себе лише дід Хорунд та Холо.

Лісник та його собака — лише вони були "своїми" у лісі. Усі інші, якщо не знали шляхів та ледь помітних стежинок — не могли дозволити собі такого. Наче гості у царя, в величезний палац якого ті вперше увійшли — кожен, хто не провів десятки років серед цих дерев, завжди мав ризик заблукати й загинути, ставши частиною лісу. 

Юнак, при цьому, був десь між гостем та своїм. Парубок знав певні місця, знав певні стежинки, знав найкоротший шлях до хатини лісника — усе це було необхідним знанням, що допомагало йому виживати усі ці роки. Втім, через брак досвіду — Айвін не міг похизуватися тим, що знає ліс повністю, як його знають дід Хорунд чи Холо, що завжди поруч із ним. 

— Ех, хотів би я літо зараз, — говорив парубок, підбадьорюючи себе. 

Хоч він і з'їв теплу страву, хоч він і дістав ті "модифікації", що були в нього — але мороз, що накопичився за ніч і ще не встиг зникнути, пробивав його тіло, наче радіація. Та вибору у парубка не залишалось. Він мусив знайти дрова, щоб мати впевненість. Дров у нього залишалося не так вже й багато, тож якщо батько знов викине його на вулицю, а надворі буде хуртовина, яка тут може і кілька днів йти — хлопець все ж переживе її. 

Аж раптом, на очі Айвіна потрапило дерево, що, вочевидь, впало не так вже й давно — поруч стояв гарний пінь, а саме дерево трималося за той пінь через тонку зсохлу ланку, яку від морозів вже можна було й руками зламати. 

— Нарешті, — випалив хлопець, — а то я вже рук не відчуваю! 

*Новий світ. День 10. Обід*

Наближаючись до трактиру, Яшма помітила, що біля входу стоїть Еміль і загадково їй посміхається. Мимоволі, на обличчі Яшми також проскочила легка усмішка. 

— Ну як? — запитала вона, кивнувши хлопцю. 

— Усе пройшло гладко! — пихато посміхнувся Еміль, підіймаючи руку з масивним срібним намистом. 

— Ти що вкрав?! — злякалася Яшма і швидше накрила руку чоловіка своїми долонями. — Я думала, що ти візьмеш щось легке, щоб йому просто репутацію зіпсувати, а за крадіжку цього — його вбити можуть! — дівчина говорила пошепки, щоб їх ніхто не почув, хоча навколо все одно нікого не було — усі тільки поверталися з роботи. 

— Та полиш, — ліниво кинув Еміль. — Ніхто його не вб'є. Ми ж прослідкуємо, щоб Хельга це намисто назад отримала, ну? 

— Але, якщо ця інформація дійде до пана Хромара... — почала припускати Яшма. 

— Полиш! — випалив Еміль. — Досить дути вигаданих монстрів! Ти забула, як тобі зрадили, чи вже пробачила його? То може мені просто назад віднести це намисто? Кину просто його у вікно, ніхто і не дізнається! А ти підеш, зіграєш завтра з Айвіном нове весілля! 

— Припини, — жалісно попросила Яшма. — Я... Я усе зрозуміла.

— Отож-бо! — кинув чоловік. — Бери намисто, — вклав хлопець прикрасу в руки дівчини. — Йди, скажи Айвіну, щоб той зайшов за чимось до Лайли. Тільки швидко, Гуннар зараз має відволікати її!

*Тим часом*

— Привіт, Лайло! — сказав велетень, зупинивши дівчину за кілька десятків метрів від крамниці. 

Дівчина вже бачила дах своєї хати і поспішала повернутися, щоб тільки встигнути приготувати хоча б щось до приходу батьків. Але на шляху додому вона зустріла Гуннара, який дуже сильно хотів з нею поспілкуватися. 

— Привіт, — промовила дівчина і спробувала обійти хлопця. Але той, широко посміхнувшись, встав на її шляху. 

— Ну чого ти, Лайло, приділи мені трошки свого часу! — посміхався Гуннар. — Що сталося вчора, розкажи мені? Еміль чомусь знову з Яшмою гуляє, хоча вона раніше ненавиділа його! 

— Ну, Еміль твій друг, ось і запитай в нього! — відповіла Лайла і знову зробила спробу пройти додому. Та і цього разу, чоловік загородив їй шлях. — Мені додому треба, батько та мати чекають! 

— Ну стривай, я не заберу багато твого часу, — говорив він. — Просто... Розумієш, Еміль весь ходить, такий розумний, завжди знає, що треба робити. Невже це його план спрацював?

— Який ще план? — недовірливо перепитала дівчина. 

— Ну... План щодо повернення Яшми! — знизав плечима чоловік. — Він стільки говорив мені про Яшму, що я вже подумав, що в них вже було усе! 

Неприємний спогад, свідком якого дівчина стала вчора, кісткою встав у пам'яті. Дівчина струхнулась, наче замерзла, а Гуннар, не відчувши цього, продовжив нести нісенітницю про якісь там роздуми Еміля. Зрештою, коли дівчині набридло це слухати, вона зробила останню, найліпшу спробу пробігти повз Гуннара. І в неї майже вийшло це зробити, але чоловік, не чекаючи на таку спритність, невдало вхопив дівчину за лікоть. Перечепившись, Лайла не змогла зробити наступний крок через чоловіка. Втративши баланс, вона б впала, але той втримав її за руку, чим, звичайно, врятував, але зробив боляче.