Частина 5: І багатії також плачуть!

*Рідний світ. День -2. Ніч*

— Щоб його! — промовив Айвін, підіймаючи з підлоги кухоль, з якого вже трохи вилетіло снігу.

Коли він влетів до хліва, то випустив кухоль, бажаючи зачинити двері від вовка. Та зараз, коли небезпека полишила їх, хлопець лише хотів заварити чай з хвої, гілка якої лежала поруч. Піднявши її, Айвін зібрав усе, що впустив.

На тремтячих ногах хлопець дійшов до багаття. Вогонь горів так само мирно, як і коли юнак полишав хлів. Вогню не було жодного діла ані до вовків, ані до хлопця — звичайне явище, як дощ, блискавка чи хуртовина. 

Поставивши кухоль, Айвін сів і почав чавити зелень. Вечеря в нього мала бути б непоганою, адже усе необхідне він придбав, уникнувши при цьому залицянь самої Світлани. Втім, думками він був десь далеко. 

Адреналін спав, залишивши місце для втоми, а також легкого жалю. 

— Як мені це набридло, Бароне! — випалив Айвін, нарізаючи в'ялене м'ясо. — Бідність, голод, холод, а тут ще й вовки приперлися! Як би я хотів просто опинитись в якій-небудь країні, де панує вічне літо, де завжди тепло й свіже повітря, де завжди щось гарне росте. Де не треба хвилюватися про вогонь, який не дасть замерзнути, де є ліс, в якому немає хижаків! 

Собака, почувши це, тільки легко укнула, наче погоджуючись з мрією господаря. Барон — неперевершений слухач, та кепський співрозмовник. Втім, Айвіну і цього було достатньо. Якщо про його проблему почує хоча б одна жива істота — це вже легше, ніж чинити опір усім проблемам життя у самотності. Навіть якщо ця жива істота — це лише старий собака. Вдячний за компанію, Айвін відрізав невеличкий шматочок м'яса і кинув його під собачий ніс. 

— Дякую, що послухав і що допоміг відбитися від того лісового лиха! — подякував парубок. 

*Новий світ. День 9. Вечір*

Айвін йшов поруч з пані Лів. Жінка йшла трохи попереду, ведучи парубка туди, куди вона сама бажала дійти. Юнаку було байдуже — він лише мовчки йшов, очікуючи на слова вельможі. 

— Знаєш, — промовила пані Лів, нахиливши голову вбік. — Це свято таке яскраве! — сказала вона, кинувши погляд кудись в небо. — Так, звичайно, до весілля мого брата та Іди не дотягує, але... Є в ньому... Щось...

— Щось рідне? — знизав плечима хлопець, усміхаючись. 

Парубок і сам перебував у піднесеному настрої, адже весілля — дійсно гарний привід для радощів. Хоч Айвін був тут лише трошки більше тижня, але емоцій, подій, почуттів та добра він тут побачив більше, ніж за своє життя. Йому і самому приємно було бути частиною цього свята. Пані Лів від такої відповіді аж озирнулася. Побачивши усмішку хлопця — вона і сама посміхнулася. 

— Ага, — бадьоро кивнула вона. — Рідне! Гарне слово, мені подобається! — сказала вона. 

Якийсь час вона мовчала, наче збираючись з думками. Вони пройшли лише невелику відстань, як жінка продовжила: 

— Тільки ось... — знов промовила вона, але її голос вже був не таким щасливим. — Те, що оточувало мене з дитинства, це: срібло, золото, мармур, самоцвіти, бенкети, аристократи, нудні бесіди, порожні зустрічі, холодні привітання, нудні свята — ось це було моїм рідним. Навіть якщо замислитися, весілля брата — таке ж нудне свято, якби не мій брат та його дружина. А так — усе те саме. 

— Що ви маєте на увазі? — запитав Айвін. 

— Ну... ось саме це! — промовила жінка, вимушено перебираючи власні пальці на своїх же руках. — Прибери з того весілля Хромара, якого я безмірно кохаю та Іду, яка мене дратує — і весілля перетворилося б на таку ж саму нудну "розвагу" аристократів, — голос пані Лів помітно похмурнішав. — Вітаю, вас, пані Лів, як ваше нічого? — імпровізувала жінка, по-дитячому передражнюючи якогось старого аристократа. — О, моє нічого? Дякую, що спитали, моє нічого так само нічого. Моє найстарше "нічого" одружилося з таким самим "нічого". Я радий, що зміг укласти шлюб між двома "нічого", щоб вони народили мені третє "нічого", — голос пані Лів з кожною миттю став все більш напруженим і гучним. 

І хоч Айвін не бачив її обличчя, та він чудово знав, що зараз її обличчя — розгніване та зле. Це вже була не та спокійна та врівноважена жінка, яку той вперше зустрів у крамничці Хельги. Втім, сказати щось проти юнак також не наважився. 

— Пробач, — шумно зітхнула аристократка. Повернувшись до Айвіна, вона подивилася на нього так важко й знесилено, наче вона пройшла через три війни та два полони. — Я просто... Я просто сильно втомилася від усього цього... А найгірше, знаєш що?

— Слухаю! — миттєво відповів Айвін. 

— Найгірше те, що... — відвернулася жінка і вони знову продовжили йти. Вони вже зайшли у ліс і пройшли нижнє озеро. Тихий дзюркіт води вже полишив їх, та Айвін розумів, що вони підіймаються до верхнього озера. — Найгірше, що у аристократів цінується статус, пошана та гроші. Чим цього більше — тим ти ліпший. Але іронія в тому, що чим в тебе цього більше — тим нудніше тобі доведеться жити. Прості життєві розваги йдуть на другий план — більшість часу займають рутинні справи й задачі. День, другий, тиждень, місяць, рік, два, десять! А потім раптом "Оп!" — і усе, настав час прощаватись, залишати нажите своїм синам, дружинам та онукам. А сам ти... Наче й зовсім не жив...