Частина 3: Гілка білої шипшини!

*Новий світ. День 4. Вечір*

"Під вечір мене завжди долає нудьга!", — подумала пані Лів. 

Молода жінка лежала на своєму ліжку. М'яка червона тканина постільної білизни, наче пелюстка троянди, огортала аристократку. В руці вона тримала своє золоте намисто — подарунок брата. Жінці дуже подобалася ця річ, адже це було від єдиної близької людини, яка в неї залишилася! 

Мати загинула невдовзі після її народження, батька трохи згодом забрала хвороба. І тільки її брат, пан Хромар, піклувався про неї. Звичайно, що від батьків у них залишився і маєток, і слуги — але саме брат став для дівчини ключовою фігурою чоловіка, замінивши мертвого батька у цій ролі. 

Саме брат оберігав минуле й майбутнє своєї сестри, і, звичайно ж, ні на мить не залишав її без турботи зараз. Це намисто — знак того, що навіть одружившись, Хромар не забув свою улюблену сестричку. 

Приклавши намисто до грудей, жінка із посмішкою зітхнула. Втім, за радощами, до вельможі також прийшла сумна згадка про те, що вона сама — досі незаміжня. Пані Лів вже довго просила брата подбати про вибір її нареченого, втім, чоловік був зайнятий іншими речами. 

Після смерті батьків, пану Хромару довелося багато працювати, а також багато чого вивчати. Його батько був воеводою на службі у короля. Та й взагалі — увесь їхній рід проклав свою історію та здобув славу саме на полі бою! Це ще пішло від його пращура у п'ятому коліні. Але його батьку не пощастило — дружина померла рано, встигнувши народити лише Хромара та Лів. А одружитися заново батько не встиг...

Пан Хромар ще з дитячого віку тримав у руках меч, а після смерті батька — зусилля довелося подвоїти. Той час, що залишався в нього — чоловік встигав витрачати тільки на власну сестру. Навіть шлюбний союз з пані Ідою — був частиною стратегії чоловіка. Так, йому пощастило — дружиною Іда була пречудовою. Та першопричина полягала саме в міцному союзі з її родиною. Батько пані Іди був камерарієм — банкіром, що завжди був поруч із самим королем! 

І хоч Хромар сам здобув особисту славу та пошану серед військових, та саме шлюб допоміг чоловіку закріпитися на високих посадах, не дав пропасти власній родині, яка опинилася на межі виживання!

Втім, високий статус також мав свої наслідки. Лів, як сестра високопоставленого та дуже впливового військового, не могла вийти за когось, хто був значно нижче по статусу. А у цілому королівстві зараз, на глибині "їхніх вод" — не було жодного гідного кандидата. Лише кілька стариків, що вже доживали свій вік, утримуючи посади, здобуті ще в молодості! Лів не бажала такого шлюбу і завжди просила свого брата, аби той не видавав її за дідів. Та й сам Хромар не бажав "підкладати" сестру під когось, хто їй огидний. 

— Хм... А той хлопець з села... — промовила жінка, перевернувшись на живіт, — нічогенький! 

Дивлячись на намисто, що досі лежало у руці, жінка згадувала події, що були у крамниці Хельги. Її родина, і зокрема вона сама, часто допомагали людям з найближчих сіл. Хромар завжди казав: «Головна мета кожного командира — не стати зненавидженим власними солдатами!». Саме тому він сам, коли був час, відвідував деякі села. 

Його та його дружину, а також пані Лів — кохали в кожному місці, бо вони завжди приходили не з порожніми руками! І хоч дуже часто це було простою допомогою, в стилі: купити щось в крамниці, коли проходиш повз, або смачно поїсти у трактирі, якщо вже потрібно зробити зупинку у селі — нерідко їхня родина також допомагала селянам, що були в біді. Безвідсоткова позика або взагалі дарунок — в залежності від лиха та обставин, аристократи намагалися допомогти усім, хто цього потребував.

І от сьогодні, коли пані Лів знову відвідала те село, вона знов зустріла почесті, пошану, поклони, слова вдячності й покору. 

— Він єдиний, хто не падав переді мною на коліна! — усміхнулася жінка. — Сподіваюся, це не тому, що він мене не знав... Бо я так втомилася тут сама...

Витягнувши руки, аристократка впала обличчям у м'яку подушку, що була неподалік. Гірка згадка власної самотності зіпсувала приємний настрій цього чудового вечора. Пані Лів уявила наступну зустріч з цим хлопцем. Коли він, тільки побачивши її, схиляє чоло, говорить коротко і виключно по справах. Тричі дякує на кожне її слово, а за щирий жест взагалі готовий віддати їй свого майбутнього первістка!

Ця думка була огидною. Жінці не подобався подібний розвиток подій. Вона хотіла знайти собі друга. Або хоча б когось, хто хоч на словах міг би бути з нею на одному рівні. Покоївки, слуги та охоронці — вони плазують через те, що її брат їм платить. Вони будуть погоджуватися з усім, що вона скаже, виконають усе, що вона просить. 

Селяни — до труни вдячні за допомогу, яку вона та її родина надавали та надають простим людям. Це, звісно, добре й приємно, що люди не забувають добро. Та від цього легше не стає, адже й вони не скажуть нічого проти та ніколи не подивляться на неї, як на просту дівчину. 

— Так, — важко зітхнула пані Лів. — Високий статус — це і дар, і покарання... — промовила вона. — Цікаво, а чи сподобалося Хельзі те, срібне, намисто? — раптом замислилась жінка. — Можливо вона прийняла його лише тому, що не хотіла мене ображати? 

Аж раптом до голови аристократки закралася геніальна, як їй здалося, думка.

"Треба буде завтра ще раз з'їздити туди! — подумала пані Лів. — Я і провідаю Хельгу — упевнюся, що вона точно зробила це за доброю волею... І ще й знову побачусь з тим хлопцем! Він казав щось про Яшму — тож, напевно, знайду його у трактирі!"