Частина 14: Дівочі сльози!

*Новий світ. День 1. Вечір*

— Яшмо, — обережно промовив Айвін, коли Еміль та Гуннар пішли. — Ти чого?! 

Дівчина, намагаючись витерти нескінченний потік сліз, тільки мовчки ховала від хлопця обличчя. Тихі схлипи та шмигання ніяк не закінчувались, а Айвін не знав, як допомогти їй. Поруч не було ані лави, ані міцного паркану — навіть куща не було, щоб відійти і допомогти Яшмі заспокоїтись, повернутись у норму. 

— Чого вони так говорили про тебе? Що сталося? 

— Нічого не сталося, — промовила Яшма. — Не лізь у це — тебе не стосується! 

Із цими словами, вона ображено витерла сльози і, легко штовхнувши хлопця у груди, пішла у бік трактиру. Айвін, не розуміючи гніву дівчини, пішов за нею. 

Коли вони зайшли у трактир, то там було усього лише кілька відвідувачів, що сиділи й спокійно їли свою вечерю. А також дід Ларс, що досі натирав той кухоль, наче намагаючись сточити його об ту ганчірку. Коли на порозі з'явилася Яшма та Айвін, дід зрадів. Та побачивши те, в якому стані прийшла його онучка — посмішку зняло як рукою. Яшма, ігноруючи усіх та усе, пройшла до невеличкої кімнати, що була в одному з кінців трактиру. Айвін йшов за нею весь цей шлях. Та коли вона зайшла у кімнату, то, гучно гупнувши дверями, залишила хлопця ззовні. 

— Що у вас сталося? — підійшов до хлопця трактирник. — Юначе, сподіваюсь, це ж не ти її образив? 

— Та... начебто ні... — Айвін вже і сам не був впевнений у власних діях. — Вона мені показувала село. Ми вже поверталися, коли зустрілися з якимось Емілем та Гуннаром. Вони... Наче щось не поділили з Яшмою... 

"Ідіть геть від моїх дверей з цим!", — почулося з кімнати дівчини. Голос Яшми був ображений і в ньому досі відчувались сльози. 

— От, собаче дитя! — випалив трактирник та, кивнувши хлопцю, повів його до вільного стола. 

За наказом діда, бабця швидко принесла тому тарілку з їжею. Айвін, сподіваючись на пояснення, мовчки сів їсти, але дід з розмовами не квапився. Не відпускаючи той кухоль, він, дивлячись на двері кімнати Яшми, міркував про щось своє, розсудливе. 

— Цей, — із огидою промовив дід. — Давно вже моїй онучці не дає проходу! Його батько, Якоб, сам по собі, непоганий чоловік. Староста він відповідальний, турботливий... Та хай його — навіть дбайливий! — почав розповідь дід, коли у хлопця тарілка була вже напівпорожня. — Але його син — це справжнісіньке лихо! Усюди ходить, важливий як той півень! І він чомусь вирішив, що Яшма — має бути його! От тепер він і "переслідує" її усюди. 

— Він казав про те, що вона нікому тут не потрібна, окрім нього, — повідомив Айвін. — Саме після цього вона і почала плакати. Чому?

Дід перестав натирати кухоль і подивився на хлопця. У його погляді була важкість та деяка нерішучість. Здавалося, ніби той був не здивований, а більше розчарований. 

— Знає ж, свинота, як вколоти її в найуразливіше місце... — знов відвернувся до дверей Ларс. — Ось, що я тобі скажу, юначе... Не питай про це ні в кого! Народ, знаєш, полюбляє чутки й плітки. Якщо забажаєш почути правду, то про це тобі розповість або пані Лів, або сама Яшма, інші — тільки наговорять дурниць! 

На цьому дід і закінчив. Кивнувши, він залишив хлопця, повернувшись до свого звичного місця — за прилавком. Поки хлопець їв, у трактир зайшло ще кілька людей. Усі вони виглядали так, наче прийшли з довгої дороги. В кожного була або сумка, або мішок — видно було, що це не місцеві. 

Дід Ларс усіх вітав і обслуговував. Зрештою, відвідувачів все ще було недостатньо, щоб старому подружжю знадобилася допомога Яшми чи Айвіна. Коли юнак покінчив з їжею, то передав свій посуд бабці Астрід. Хлопець бажав не напружувати зайвий раз людей, що безкоштовно нагодували та дали йому роботу. Проте стару жінку було не переконати: "Ти, юначе, гість, тому віддай свій посуд, я сама усе зроблю!". І жодні прохання не змінили її думки. 

Коли хлопець підійшов до дверей, що вели до кімнати Яшми, то почув тихий приглушений плач. Вочевидь, дівчині все ще було неприємно і вона не збиралася нікуди йти. Втім, щоб не потрапити у халепу, юнак все ж таки хотів переконатися. Обережно зробивши два тихі удари, Айвін лише почув з кімнати ображене "Що?". 

— Яшмо, просто хотів дізнатись, як ти, — почав "здалеку" юнак. 

"Нормально!", — почулося з іншого боку дверей. Говорила дівчина так, що було очевидно, що з нею усе "ненормально". 

— Якщо хочеш, то... — промовив Айвін, але його одразу перебили. 

"Нічого не хочу! І на озеро не підемо. Немає жодного бажання!", — сказала дівчина так, наче злилася вона саме на хлопця. 

Айвін ще постояв біля дверей, не знаючи, що і сказати. Розуміючи, що розмова зайшла у глухий кут, хлопець відійшов. 

Вийшовши з трактиру, юнак одразу подивився у бік хати Тіріона. Про те, де вона знаходиться, Айвін дізнався від діда Ларса. Старий трактирник спершу дивувався, не розуміючи, чому хлопець вирішив піти саме до місцевого мисливця, а не залишитись у них. Втім, хлопець зміг-таки запевнити дідуся у тому, що він ні на кого не ображається, а просто не хоче сильно "сідати їм на шию". 

Довелося дуже довго пояснювати усю вдячність, яку Айвін відчував щодо цих людей: за їжу, за роботу, за добро, за щиру пропозицію притулку — за усе, що зробили для нього, по суті незнайомця, добрі жителі цього квітучого села. Тож, коли нога хлопця переступила поріг, вечір вже підходив до свого завершення, залишаючи місце для ночі.