Частина 9: Трактир!

*Рідний світ. День -2. Ранок*

— Ще один? — здивувався Айвін, дивлячись на чергового карася. Цей був більший за попереднього. Так, він все ще був невеликим за розміром, проте риба була товстенькою, вочевидь, смачною та жирною — тут такі полюбляють. 

Кинувши ще живу здобич до вже мертвих риб, юнак знов розвернувся до казанка, в якому ще горів вогонь. Хлопець хотів зігріти руки та тіло, зрештою, вода в ополонці була крижаною. Та гидкий одяг наскрізь продувався вітром, тому на яке-небудь особливе тепло юнак не розраховував. Тут, на озері, найважче за все — витримати мороз, бо вітер тут найсильніший. У лісі — він "розбивається" об дерева, стає повільнішим і вже не таким лютим. У селі — багато місць, де вітер взагалі не дістає, бо стіна чиєїсь домівки чи хліву повністю блокує вітер. А от на озері сховатись нема де...

"Ну рибу я продам... Одну батькам занесу, мені потрібно повернутись! Бо у хліві припасів надовго не вистачить...", — подумав Айвін. 

— Цікаво... — промовив хлопець, дивлячись у вогонь. — А от мені виповниться вісімнадцять... Де шукати роботу? Та й батьки, напевно, виженуть... Ну добре, до літа я ще протримаюсь, а потім... Пішки йти до міста чи шукати попутну автівку? 

*Новий світ. День 1. Ранок*

— Ось! — промовила Яшма, вказуючи на довгу одноповерхову будівлю. 

Стіни, що більше нагадували частокіл, були виконані з колод, а дах — з дошок та соломи. Невеликі вікна, крізь які можна було побачити численні столи й лави. Тепло, запах напоїв та їжі — всередині, вочевидь, готувалося багато чого смачного. Тихий гомін, що доходив до хлопця крізь стіни, підказував, що це за місце. 

— Наше село користується деяким попитом, тут часто бувають торговці та мандрівники, тож роботи у трактирі вистачає! — посміхнулася дівчина. 

— Отакої, — заворожено проговорив юнак, дивлячись на будівлю.

— Ага, — кивнула Яшма, — я тут до середини дня точно. А там, якщо відвідувачів буде не так вже й багато — дід Ларс відпускає мене! 

— Дід Ларс? — перепитав юнак. 

— Ага, дід Ларс та баба Астрід — вони доглядають за мною, — стримано відповіла дівчина і відвела погляд від очей хлопця. — Я... Не місцева, ну, народилася не тут! Та коли я починала тут жити — саме вони мене прихистили, взяли до себе... У них дітей не залишилось, тож вони ставляться до мене як до своєї онучки. Це вони так говорят, я нічого не вигадувала!

— Я і не сперечався... — трохи розгубився Айвін. 

— Та хто тебе знає — може ти ще й подумаєш чого! — знов повернулася до звичного стану Яшма. — Тобі ж вистачило розуму підглядати за нами! 

— Припини! — обурився юнак, але це тільки насмішило дівчину. 

— Добре-добре! — жартівливо піддалась Яшма і, граційно розвернувшись, повернулася обличчям до трактиру. — Ходімо! — промовила вона і пішла до дверей. 

Всередині усе мало не менш значущий вигляд. Айвін, що ріс на залишках колишньої цивілізації, де бачив тільки старі й криві хатинки, був у захваті від того, що хтось зміг побудувати таку чудову будівлю та ще й з колод. Юнак бачив, як між стовбурами виднілася чи то глина, чи то якесь інше ущільнення. Він, навчений життям, одразу прикинув у голові те, наскільки гарною ця хата була б взимку, коли морози оточать усе навколо, а вітер так і буде битися у стіни й двері, шукаючи собі шлях всередину. Єдина проблема — розміри. Щоб протопити таку хату — потрібно буде багато дров. Та дивлячись на те, скільки тут усього було і яких розмірів був камін — про це тут, вочевидь, не хвилювалися. 

— О, онучка! — посміхнувся старий дід, що ганчіркою натирав високий дерев'яний кухоль. — Довго тебе не було! 

Невисокий але міцно зібраний дід, своїми сухими сильними руками натирав дерево так, наче хотів побачити у ньому своє відображення. Його старі очі дивилися на дівчину з гордістю, було видно, що цей чоловік ще відчуває власні сили й бачить результат своєї праці, що втілені у Яшмі. Його рота не було видно за довгою сивою бородою, та й без цього було зрозуміло, що той посміхався. На його голові не було жодної волосинки, а грубу шкіру той ховав під банданою — звичайною зеленуватою ганчіркою, яку він пов'язав вузлом ззаду. 

Зайшовши, Яшма щиро посміхнулась названим родичам. Дід стояв за невеликою барною стійкою, на якій було кілька невеличких діжок та чисті кухлі. А також там був довгий темний фартух, який дівчина миттєво вхопила і пов'язала на себе. 

— А це з тобою хто? — запитав дід, перевівши погляд на юнака. Коли його погляд зустрівся з поглядом Айвіна, той вже не відчув того тепла та тих радощів, які дід відчував, коли дивився на Яшму.

— Вітаю, — інтуїтивно вклонився головою хлопець. 

— Це — Айвін! Мандрівник, в якого нема місця, де він міг би зупинитися і куди б міг повернутися, — вказала рукою Яшма. 

— О, онучко, я це чудово розумію! — промовив дід і трохи розслабився. — Ти голодний, Айвіне? — запитав трактирник у хлопця, але той лише ввічливо подякував і відмовився.