Частина 1: Літнє сонце!

*Рідний світ. Околиці села "Неназване". День 0. Ніч*

— Як же холодно! — промовив Айвін, потираючи долоні, пальці яких вже були схожі на сосиски, які хтось закинув у морозильну камеру холодильника й забув про них. Шкіра потріскалася і почервоніла, холод відчувався наче звір, що вгризається у м'ясо своєї жертви. 

Доторкнувшись пальцем до пальця, хлопець ледь зміг їх зчепити. Кров всередині нього вже нагадувала не рідину, а скоріш холодець. Ще трохи — і всередині нього будуть справжні червоні бурульки!

Втім, це ще було не найнеприємніше! Найбільший удар був по вухах — сильний вітер, що за кілька хвилин перетворився на хуртовину, бив гучними оплесками, збиваючи з пантелику.

Сімнадцятирічний хлопець, що ще десять хвилин тому сидів у свого друга — діда-лісника — та їв смачну теплу кашу з гарячою тушонкою, вже пожалів, що не взяв із собою Холо — собаку лісника, що навіть у таку погоду могла б знайти дорогу. 

— Я не помру тут! — говорив юнак, дмухаючи ще теплим повітрям на замерзлі руки. — Ось тільки дістанусь до хліва, — вважай врятувався. Тут не так вже й далеко залишилося! 

Аж раптом вітер зірвав з хлопця капюшон його старого худі. Коротке чорне волосся, що майоріло під вітром, забилося наче уривки парусу у десятибальний шторм. Мокрий, липкий та неприємний сніг залазив під одяг, охолоджував і без того замерзле тіло. Кожен крок відчувався так, наче Айвін намагався штовхнути криголам власними силами. Чим довше була хуртовина — тим слабшим він ставав. 

І чим більше він усвідомлював власну неспроможність протидіяти жорстокій погоді — тим сильніше він трусився. Вже не стільки від холоду, скільки від страху. Замерзнути насмерть — ось що він міг знайти у цьому лісі. Впасти на землю, заплющити очі і заснути вічним сном — аж поки навесні лісник не знайде його дерев'яне тіло. 

"Можливо, я ще можу повернутися? Дід Хорунд пустить, він сам пропонував переночувати у нього!", — подумав підліток, нервово озираючись на зворотній шлях. 

— Ні, я вже не знайду його! Сліди заметає за секунди! — сльози, що проступили з очей, миттєво перетворились на крижані ножі і ледь не поцарапали йому щоку. — А якщо розвернуся, то заблукаю! 

Хоча хлопець вже підсвідомо розумів, що заблукав. Але бажання жити, що клекотало у його грудях, змушувало його йти вперед. Його одяг — старі ганчірки, які вже більше з латок складалися, аніж з текстилю. Айвін, як міг, намагався "модифікувати" старі речі, щоб вони гріли ліпше і слугували довше. 

Його худі зсередини мало чотири ґудзики: на спині та на грудях. На них він чіпляв додаткове хутро, яке він зрізав з куртки, яка в нього ще давно зіпсувалася. Юнак носив її до дірок — настільки теплою вона була! Тож, коли та остаточно розірвалася, хлопець все одно не викинув її, а дав їй "друге життя". Хоча, звісно, якість матеріалу там була така, що це вже було десь десяте життя! 

На його черевиках — калоші, які він доношував за батьком, також майже не було живого місця. Всередину він напхав дрібних залишків тканини та вовни, щоб ногам хоча б трохи було тепло. 

А капюшон зсередини було прошито ще одним капюшоном!

Але зараз хуртовина показала йому, що усе це — не більше ніж ігри. Так, вдень, коли не такий сильний вітер і люті морози, — ці "модифікації" ще могли забезпечити йому відносно нормальне життя. Але тут, у нічному лісі — це не більше ніж забавка для стихії, що ставить на коліна навіть найміцніших. Худі промокло вже наскрізь — сніг почав вкривати одяг твердою скоринкою, яка, звісно, захищала від вітру, але аж ніяк не гріла! Черевики вже навіть не намагалися триматися — вони просто сиділи на нозі, пропускаючи крізь себе холод, як вода пропускає струм. А капюшон тільки-но підставив Айвіна, злетівши з його голови. 

— А бодай тобі! — промовив хлопець. Намагаючись зробити великий крок вперед, він перечепився через корінь, що стирчав над землею і був так люб'язно захований хуртовиною під сніг. 

Впавши у сніг, хлопець відчув нестерпний біль, що йшов від голови і віддавав, здавалось, аж до самого шлунку. Зимовий ліс, як би сильно він не був вкритий снігом, все ще залишався справжнім лісом! А у лісі є і коріння, і палиці, і каміння. І ось на один з таких каменів, які люб'язно заховані хуртовиною, він і впав головою. 

"Пощастило, що хоч макітра ціла!",  — подумав Айвін, потираючи лоба. 

Шум у вухах був настільки гучним, що навіть перекрикував хуртовину. Сніг, в який він впав, відчувався наче м'яка трава. Хлопець розумів, що йому не можна лежати у цьому місці. Потрібно рухатись — навіть якщо доведеться повзти. Бо якщо він затримається довше — вже не зустріне світанок!

"Підйом!", — наказав собі хлопець і, на ватних руках піднявшись, раптом побачив те, що не очікував. 

— Квітка... — промовив хлопець, дивлячись на цілком нормальну дику квітку, що стирчала із землі і прикрашала ліс своїм чарівним видом. 

Ця зелена рослина виглядала настільки незвично у цьому місці у цей час, що навіть було страшно! Якби хлопець знайшов би під снігом танк чи цілу роту ескімосів — його б це налякало менше. 

"Звідки тут квітка?!", — подумав Айвін і, сильно зажмурившись, протер рукою очі. 

У пітьмі забігали білі цяточки — так він ще дитиною розважався — але квітка так нікуди і не ділася, коли він розплющив очі. Більш того, трохи змирившись з фактом наявності рослини, юнак зміг побачити і іншу дивину.