Розділ 7

Хурделиця

Світ так стрімко змінюється, а я ні.

Я народжуюся кожної зими у цьому світі, щоб веселитися й танцювати зі снігами.

Я люблю своє життя. Воно дарує мені щастя, дарує неймовірне задоволення. Дарує й спокій…

Я Хурделиця. Дівчина з крижаним серцем і волоссям, білим, мов сніг. Я живу від зими до зими й не знаю жалю ні до кого.

Та інколи, коли світ затихає під товщею снігу, я ловлю себе на думці – а що буде, якщо одного дня я прокинуся і не захочу танцювати? Якщо холод уперше не вбереже, а поранить? А раптом і від цих веселощів я втомлюся?

Сніги не ставлять запитань. А люди так. Сніги не здатні мені завдати болю. А що ж люди? А люди можуть. І я… ще й досі здатна відчувати той людський біль. Крізь роки моє тіло пам'ятає як це – коли серце б'ється…

Звук тріпотіння крил сповіщає мене про наближення Смерча. Я сиджу на даху багатоповерхівки й спостерігаю за безглуздим метушінням людей унизу. Морозний ранок змушує їх рухатися швидше. Я ж поки не чіпаю нікого. Не хочу чомусь… Крила мої понуро опущені, а поруч, припорошені снігом, стоять два пакунки. 

– Що це? – поцікавився Смерч, вказавши дзьобом на них. 

– Свідчення людської турботи, – зітхаю важко й не дивлячись у той бік. 

– Тобі сумно? Чому ти така сьогодні? Що трапилося цієї ночі? Ти ніби іншою стала.

– Трапилося, – знову зітхнула. – Але іншою я не стала. Та ж Хурделиця, як бачиш. Куди сьогодні летимо? Де будемо кружляти й веселитись? 

– Сьогодні я сам полечу, – тихо відповів Смерч. 

– Не хочеш зі мною? Тоді я сама полечу, – розсердилася на друга. 

– Не зможеш, – знов тихо відповів він. – Хоч крила маєш та не літатимуть вони як раніше. Я знав… знав, що колись настане час і мені треба буде тебе відпустити. У твоїх очах, у твоїй душі, у серці твоєму тепло поселилося. Воно ще лиш малесенькою цяточкою світиться в тобі та і її згасити буде дуже важко. 

– Не хочу! – скочила на ноги. – Знову бути людиною… страждати, проживати втрати, знову бути слабкою та безпомічною перед долею своєю. Не хочу!! 

Птах мій дивний лиш похитав головою.

– Знову проживати емоції, знову кохати, знову відчувати щось, крім холоду. Знову бути тою, ким ти й повинна бути – людиною. Ти боїшся болю, тому ховаєшся за холодом. Ти танцюєш зі снігами, рятуючись від думок людських. Ти тримаєшся за дарунок вітрів, боїшся, що тебе знову скривдять. Але ти не зможеш вічно тікати від болю, ховатись від страхів за силою дарованою. Ти маєш нарешті дізнатись як це – як бути щасливою простим людським щастям. Ти маєш піти до нього.

– Звідки ти знаєш? – запитала схвильовано, бо від кожного слова Смерча мені так сильно боліло у грудях. 

– Я все знаю, Хурделице. Все. І те, чому ти постійно спостерігаєш за ними й те, чому прихопила ті пакуночки з собою. Це можна прочитати по тобі й слів тут не треба. 

– Як я можу після стількох років змінитися? 

– А змінюються не відразу. Як лід поступово тане на весні, так і ти, Хусте, розтанеш від кохання та турботи. Просто треба зробити той перший крок. 

На дах спустилися мої брати-вітри та батько Буревій. 

– Невже це кінець? – мовила я до них. 

– Не кінець, Хурделице, – відповів мені сивобородий Буревій. – Для тебе це тільки початок. Нове життя, яке ти маєш прожити людиною. 

Обійняла їх всіх по черзі, а батьку віддала свої сріблясті крила.

– Останній мій для тебе дарунок, – мовив Буревій, торкнувшись посохом своїм крижаним мого плеча. Сніжинки закружляли, огортаючи мій стан й перетворюючись на неймовірної краси пишну сукню. – Крокуй життям своїм людським, Хурделице, і не бійся болю. Він зробить тебе лиш сильнішою. 

***

Роман

Сьогодні було весело усім, крім мене. Організатори цьогорічного благодійного балу перевершили усі сподівання. Атмосфера зими й Нового року відчувалася у кожній деталі. Вони навіть невеличкий каток у центрі бальної зали організували. 

А мені було байдуже. На все – і на святкову музику й на веселу компанію, й на всю ту красу, що оточувала мене з усіх боків. Коли всередині порожнеча, важко радіти зовнішній яскравій картинці. 

Я просто стояв біля одного зі столиків і пив щось у келиху, навіть не відчуваючи смаку напою. Байдуже. Без неї все якесь сіре й позбавлене сенсу. Єдина ніч змінила для мене все. Після зустрічі з Хурделицею я не розумів куди мені рухатись. В одну лиш мить втратив усі орієнтири. 

“Вона не прийде” – пронеслося в моїй голові, коли погляд мій впав на вікно. На вулиці знову завивала непогода. 

– От і до міста дісталася хуртовина, – ніби підтверджуючи мої здогадки, мовив хтось збоку. 

“Вона не прийде, бо лишиться зі своїми снігами танцювати. Не треба їй ні тепло, ні турбота моя” 

Хотів вже йти звідси. Повертатись додому та в момент мого відчаю з'явилася надія. Широкі білосніжні двері відкриваються, натовп розступається, пропускаючи біловолосу та яснооку дівчину, у сукні, що немов зіткана зі снігу й переливається блиском малесеньких сніжинок. 

– Прийшла, – видихнув як тільки підійшов до неї. 

Хотілося торкнутись, щоб впевнитись що вона справжня. Моя казка справжня. Моя казкова Хурделиця.

– Прийшла, – ніжно мені посміхнулася і я дихати перестав, бо знову побачив її милий рум'янець. – Але мені дуже страшно, – пошепки зізналася. 

– Тоді ми будемо зараз проганяти твій страх, – теж пошепки відповів їй, поки всі з цікавістю заглядали на нас. – Як ти раніше це робила? 

– З вітрами танцювала.

– Потанцюй тепер зі мною, Хусте, – обійняв її та повів до центру. Туди, де пари вже готувалися до головного танцю цього вечора. 

Зимовий вальс – красивий та завжди чарівний. Цього року я буду танцювати його не просто, бо треба, а з тою, для кого, мабуть, вивчав його усе життя. 

– Довірся мені, – прошепотів їй та, обіймаючи, повів у танок. 

Перші хвилини напруги змінилися ейфорією від мелодії та плавних рухів. Я бачу як сяють її очі, як розслабляється її тіло, як вона повністю віддається новому для неї танцю та раптом завмирає… зупиняється посеред зали й шоковано дивиться на мене,