Розділ 6

Роман

– Може б лишилися на ніч? – вмовляла мене сестра.

– Пробач, – обійняв її. – Не сьогодні. Хусті… треба бути в місті зранку. 

– Розумію, – важко зітхнула сестра. – То хоч тортика з собою візьміть, – вона втулила мені в руки пакет з судочком і знов чмокнула в обидві щоки. 

– Була рада познайомитись з вами, – мовила Віка до Хурделиці, пхаючи тій в руки пакунок зі светром та шкарпетками в'язаними. – Це від мене подаруночок. 

Хурделиці теж дісталися обійми сестри і я радів, що вона відповіла на них. Притиснула до себе Віку та тихенько мовила:

– Дякую за цей теплий вечір, – голос Хусті тремтів, торкаючись моєї душі. 

Я був впевнений, що переміг її холод. Я так вірив у це. Я так хотів, щоб вона відмовилася від крил та лишилася зі мною. Я бачив, як світилися її очі, коли вона спостерігала за дітлахами моєї сестри. Я бачив її рожеві щічки. Не може бути такого в Хурделиці, тільки в Хусті. 

Вона і тільки вона моя доля. Ніколи не любив казки, навіть в дитинстві, але не про неї. Казка про Хурделицю завжди була в моїй голові. Я кожної зими відчував якесь незрозуміле мені піднесення. Немов це саме той час, той період у році, коли моє життя має змінитись назавжди. І я дійсно не романтик, хоч, дивлячись на Хурделицю, мені чомусь хочеться ним бути. Зігріти її турботою, показати весь світ та знову навчити її жити серед людей.

Ми прощаємося з сестрою та йдемо до машини. Вона мовчить, нахиливши голову. Мовчить, коли ми сідаємо у машину й потім, дорогою теж мовчить.

– То як? Сподобалося тобі Різдво серед людей? – запитую, не витримавши давкої мовчанки.

– Сподобалося, – відповідає, але голови у мій бік не повертає. Дивиться у вікно. 

– Ти певно не так його проводила, коли ще людиною була, – говорю, сам не знаю для чого.

– Не так. В мене ніколи не було такого Різдва. В тебе чудова сестра… турботлива.

– І я такий, Хусте. Я теж турботливий. Я ніколи тебе…

– Зупинись, будь ласка, – її ввічливість мене вбиває. 

Вона вже все вирішила для себе. Тепер лиш час мені почути її вирок.

Зупинився посеред дороги. Машин немає. Перемети не всі можуть подолати. 

Ми виходимо і тільки зараз вона здіймає на мене очі. А там сльози стоять та, падаючи, вони перетворюються на сніжинки. 

– Хустя, – видихнув.

– Я не Хустя, Романе. Я Хурделиця. Була і лишуся нею. Моя душа в долині вічного холоду. Моє серце давно вкрите кригою. Я не та, хто може бути поруч з тобою. Дякую тобі за цю ніч, але більшого не чекай. Казки не оживають, Романе. 

Витягнув з кишені її маленькі крильця і мовчки віддав їй, як і обіцяв. Поки дівчина їх одягала я пішов до машини й витягнув два пакунки. В одному шматок домашнього торта, а в іншому светр і шкарпетки. 

Поки крила, такі великі й сяйнисті, розпускалися за її спиною, поки очі її робилися ще морознішими, поки білосніжне волосся хвилями лягало на плечі я поставив пакунки до її ніг. 

– Казки не оживають, – повторив її слова. – Поки хтось цього не захоче. Дива трапляються лиш з тими, хто в них вірить – так моя бабуся колись казала. Я вірю в те, що це не кінець, пані Хурделице. Я знаю. Тут відчуваю, – кладу руку на своє серце. – І я на тебе чекатиму.

– Не треба, – холодом відповіла. Морозом хотіла мене злякати. 

– Через два дні в місті буде благодійний новорічний бал. Я чекатиму там на тебе, моя дивна казкова пані. 

Розвернувся й пішов до машини.