Розділ 5

Роман

– Проведи зі мною Різдво, – говорю до неї й сам не вірю в те, що на таке наважився. 

– Різдво? З тобою? – звісно ж кривиться вона. – Як ти собі це уявляєш та і яким боком це моє бажання?

– Дуже просто уявляю, – посміхаюся що дурний. Вже й забув коли так багато комусь всміхався. – Ти поїдеш зі мною до дому моєї сестри. Я познайомлю тебе з найріднішими людьми й ми зустрінемо справжнє Різдво у теплому колі люблячих людей. Я знаю, що десь глибоко у твоїй крижаній душі тобі не вистачає звичайного людського тепла. Тому так, це твоє бажання, пані Хурделице. 

Вона мовчала. Стояла і просто роздивлялася мене. А потім махнула своїм думкам і промовила рішуче:

– Раз іншого вибору в мене немає, тоді давай вже їхати. Я відбуду те ваше Різдво і ти відразу ж повернеш мені мої крила.

– Обов'язково, – зрадів я. – Сідай. Тут вже недалеко їхати.

Їй було ніяково у машині моїй сидіти. Вся напружена, дивиться лиш на дорогу, руками жмакає своє незвичне пальто. 

А я ж навпаки – ледве стримувався, щоб не кричати тут на всю машину від радості. Ромко, ти змусив саму Хурделицю поїхати з тобою!

Заміський будинок моєї Віки затишно блимав різноманітними вогниками. Сестра обожнювала Різдво і завжди створювала навколо себе таку неймовірну атмосферу свята, що який би я побитий життям у ці дні до неї не приїздив, все одно через кілька годин буду складати з племінниками лего, красуватимусь у новому светрі з оленями й буду битись з малими за цукерки, які я ж їм і привіз.

– Ходімо, – мовив, вилізаючи з машини. – Я представлю тебе своєю дівчиною, – додав, поки виймав пакунки з багажника. Добре, що цього року не купував малим нічого крихкого, бо точно б не довіз. 

– Навіщо? – поцікавилася дівчина. 

Вона стояла поруч і, задерши голову, роздивлялася мерехтливі гірлянди на даху будинку. 

– Так треба. Я ж не можу до сестри аби кого притягнути. 

Пішов до входу, а вона тихенько йшла слідом. Відвернувся, щоб пані Хурделиця не побачила моєї хитрої посмішки. 

– Чого так довго? В мене вже все похололо на столі! – з порогу ж накинулася на мене сестра. А потім за шкибарки притягнула до себе і цьомнула в обидві щоки. 

– Ми трошки затрималися. Пробач, – обійняв свою малу бегемотиху і погладив животик, де ріс вже мій третій племінник.

– Ми? – здивувалася Віка й, витягнувши шию, заглянула мені через плече. – Ой, вибачте, я й не помітила, що Ромка не сам.

– Знайомся, Віко, це моя… Устина – схопив помітно шоковану Хурделицю і виставив поперед себе. 

– Хустя, – тихо мовила дівчина. 

– Хустя? – перепитала сестра, задумливо роздивляючись дівчину. – Яке дивне ім'я… і ніби я його десь вже чула. 

– Ти так і триматимеш нас у дверях? – поцікавився, змінюючи вектор її думок. 

– Ой! Я сьогодні щось забігалася певно. Пробачте мені й проходьте грітись. Устино, у вас таке гарне волосся. Колорист певно дорогий?

Сестра підхопила Хурделицю під руку і потягнула за собою у будинок, де вже пахло дуже смачною їжею. 

І поки на мене з пістолетами вилетіла “банда”, поки я з ними боровся за свої пакунки, моя сестра вже встигла зняти з Хурделиці її плащ та чоботи дивні, зробити висновок, що вона акторка театру й через це ми спізнилися до неї на Різдво, а потім, не перестаючи щось щебетати, вона натягнула Хусті в'язані шкарпетки й светра зі сніговиком. 

– А мені чого вічно з оленями дістається? – награно обурився, одягаючи свій щорічний подарунок. 

– Поки не одружився, будеш з оленями носити, – засміявся Паша, Вікин чоловік. 

– Потім підвищимо тебе до сніжинок на светрі, – хмикнула сестра.  

– А як батьком станеш, то може й Санту тобі видадуть, – гордовито поплескав себе по животу Паша. Там Санта Клаус з подарунком на димоході сидів. 

Тихенький сміх змусив мене обернутись. Хурделиці було смішно. Її холодні білі щічки зовсім трішки зафарбувалися рожевим і серце моє так заколотилося, немов воно хотіло битись за двох. 

Далі була святкова вечеря, де Хустя довго не наважувалася щось до рота покласти. 

– Ви не соромтесь, Устино, – примовляла моя сестра. – Скуштуйте хоч рулетика мого. 

– Я лиш крижану воду п’ю, – тихо відповіла збентежена Хурделиця. 

– Ахаха, дотепно і під образ ваш підходить, – сміялася моя сестра, притримуючи свого величезного живота. – Крижаних коктейлів не робили, зате в нас є глінтвейн, зварений за особливим рецептом мого чоловіка. Від нього ще ніхто не відмовлявся. 

Пашка швиденько організував глінтвейн, а я ледь стримувався, щоб не реготати від переляканих очей Хурделиці. Вона обережно, ледь торкнулася губами напою, заплющила очі й сьорбнула більше, потім ще і ще. 

– Це так смачно, – промовила дівчина здивовано, а Павло гордовито задер носа. 

Ми сиділи за невеличким святковим столом, діти гецали навколо нас, Віка щебетала про свої кулінарні шедеври, Пашка наминав їх за дві щоки, а я сміявся що наступного року йому светра треба не просто з димоходом, а з цілим будинком. 

На фоні грала атмосферна різдвяна музика, ялинка миготіла яскравими вогниками, у каміні тріскотіло полум'я, а за вікном світили різдвяні зорі. Тихо було і морозно. Хурделиця не замітала і не вила, не танцювала зі снігами. Вона тулилася до мене, слухала байки моєї сестри й сьорбала глінтвейн.