Рлзділ 4

Хурделиця

Взагалі не зрозуміла як так вийшло. 

Я скинула цю груду заліза у кювет і спустилася подивитися ближче на те, як водій буде вибиратись. Вони інколи такі цікаві слова говорять, коли ото нервують та метушаться. 

Ось я тііільки ступила на дорогу, а він як вискочить і прям на мене. Й злякатись не встигла та й не вмію я лякатись. 

Відлетіла від удару та й лежала собі, прокручувала як це я так по-дурному в халепу втрапила. Добре хоч Смерч не бачив цього мого позору, бо тоді б усім було про що потріщати вдома. Аж до наступної зими у світі людей спокою б мені не давали. 

Хотіла вже підійматися у небо та продовжувати гратись з цим дурнуватим упертюхом, як, відкривши очі, мало не закричала, бо він, водій цей, прямісінько на мене дивився. Як? Він же не може мене бачити. Ніхто не може. 

– Ти мене бачиш? – запитала шоковано.

– Бачу, пані Хурделиця, – відповів і якось так дивно всміхнувся… тепло. 

– Оце так політала, – пробурмотіла сама до себе, підводячись на ноги. – Ще тільки такої аномалії зі мною не траплялося. 

Навіть і не збиралася біля цього дивного добродія затримуватись. Хотіла якнайшвидше втекти… але не змогла. 

– Крила, – прошепотіла, налякано шукаючи мій подарунок на шиї. – Загубила крила, – кинулася до землі, шукати їх. Панічно розривала сніг і вперше, мабуть, мене проймав справжній страх. 

Без крил я не зможу літати, я не зможу повернутись в нашу долину вічного холоду. Хто я взагалі без крил своїх? Не знаю. 

– Допомогти? – почулося зверху. 

Я не оберталася. Ніколи було. Лазила навкарачки та сніг розгортала. 

– Не треба, – пирхнула роздратовано. – Їдь собі вже. Бачиш, он і перешкод в тебе більше не має.

– Звісно, немає, – сказав так впевнено і присів біля мене. – Бо ж я тебе збив. Завадив тобі?

– Слухай! Ти звідки такий обізнаний взявся?! – сіла теж, бо треба було перестати панікувати. Цими різкими рухами я можу лиш ще гірше зробити. – Звідки знаєш хто я така?

– Бабуся в мене була, колись вона розповідала нам з сестрою дуже цікаві та зовсім невідомі загалу казки. І про тебе вона теж розповідала нам. 

– От вже ці старі зі своєю родовою пам'яттю, – зітхнула я. 

Є такі особливі люди. Вони народжуються і вже мають пам'ять усього свого роду, від першого покоління. Деякі навіть не усвідомлюють дару цього. Просто ось так вигадують казки, не знаючи, що то не їхня фантазія, а ті події, котрі відбувалися колись насправді.  

– А ти й справді така ж гарна, як вона казала, – він так усміхався і так дивився на мене зачаровано, що мені аж відсісти захотілося. Що я швиденько й зробила.

– Боїшся мене? – промовив цей нахабний смертний. Зовсім страху немає чи що?

– Я? Тебе? Та я взагалі нічого не боюся. Це ти маєш труситись зараз від страху й холоду. 

– А воно якось, бачиш, потепліло і вітер не дме… й очі в тебе такі гарні, але налякані все ж. 

От нахаба який. Зараз я його провчу. 

– То як подобаюся, може й поцілуєш мене? – запитала, а сама йому морозу насилаю. Та такого, що до кісток дістане. 

– Хороша ідея.

Він так неочікувано це зробив, вдруге вивів мене з рівноваги. Спочатку машиною своєю вже надто потужною, а потім вустами… теплими такими… ніжними. 

Відштовхнула його, коли у грудях щось різко закололо. Відчуття таке, забуте і болюче. Ніби пробив їх хтось, ті груди холодні. 

– Крила, – прошепотіла, знову розкидаючи руками сніг. – Треба їх знайти.

Без крил я зовсім слабка та безпомічна, навіть перед звичайним смертним. А він ліг на сніг, дивиться у небо і до того сміється. Божевільний якийсь. Мабуть, тому й бачить мене. Ці божевільні завжди бачать більше за інших людей.

– Ти так хочеш їх знайти? Крила свої? Невже не маєш більше ніяких бажань? 

– Не маю, – кинула через плече.

– Хіба тобі не хочеться хоч краплинки тепла відчути? Життя прожити, кохання, котре ти колись так і не прожила? 

– От що тобі від мене треба? – мусила таки до нього обернутись, бо ж дістав своїми дурними питаннями. – Ти ж певно кудись поспішав, хіба ні? То й вперед. Дорога вільна. Не втрачай своєї можливості!

– Поспішав. Правду кажеш. Але, мабуть, зустрів свою долю, – сів і дивиться на мене своїми великими очиськами. Теплий такий… М'який, певно. Притулитись до такого, мабуть, приємно… 

От звідки думки такі в моїй голові?

– Яка ще доля? А ти часом не чаклун якийсь? Точно звичайна людина? – примружила з підозрою очі. 

– Не чаклун, – всміхнувся, так чарівно нахиливши на бік голову. 

І знову щось у грудях моїх боляче закололо. 

– Шукай свою долю деінде. Бо тут лиш мороз та порожнеча, людино, – мовила до нього роздратовано і знов ногами розгрібала сніг. 

– Мороз відступає, коли горить вогонь кохання. А порожнечу завжди турботою можна заповнити. 

– Дурниці ти якісь говориш. Безглузді ваші, людські речі.

– Ти теж колись людиною була. 

– То було дуже давно. 

– Я, знаєш, ту казку все життя пам'ятав. Навіть собі пояснити не міг, чому вона так глибоко в мені засіла. Коріннями проросла. Я завжди слухав тебе. Кожної зими слухав і згадував казку. Нікому цього раніше не розповідав, навіть сестрі. 

– Ти просто якийсь певно вразливий, от і все.

– Ні. Я зовсім не вразливий. В коханні мені ніколи не щастило, бо я й не закохувався. Шукав тебе підсвідомо у кожній дівчині. Шукав Хурделицю, щоб розтопити лід у її серці. 

І знову так сильно закололо, що я аж скривилася від болю. 

– Це воно, – не збирався замовкати смертний. – Серце твоє, заморожене, хоче битись знов. Воно ж не прожило усі свої удари. Не відчуло справжнього тепла й любові. 

– Слухай, фантазер. Їдь, поки я тобі зад не відморозила і не тільки зад, – насуплено крокую прямісінько на нього. – Не до твоїх мені зараз романтичних вигадок.

– Хочеш свої крила знову отримати? – раптом запитав він і я зупинилася за кілька кроків до цього дивного чоловіка. 

– Вони в тебе? – дивлюся недовірливо.