Розділ 3

Ніч на Різдво. 

Роман. 

Бісова непогода! Як же це невчасно. 

Я напружено вдивлявся у темряву, котру лиш світло від фар моєї машини трохи прорізало. А це все було даремно, бо клятий сніг в перемішку з шаленим вітром суцільною стіною закривав мені огляд дороги. 

Стискаю кермо і продовжую їхати. Так просто здаватись не збираюся. Я обіцяв сестрі бути в них на Різдво і я приїду, хай би які перемети мене не чекали. Моє останнє придбання це не машина, а звір на колесах. Ми з ним подолаємо цю хуртовину. 

На черговому переметі мене мало не винесло з дороги, але я зціпив зуби й знову виїхав.

– Юхуу, так тобі, Хурделиця! – голосно радів сам до себе. 

Треба було ж якось підбадьорюватись. 

Але чим дали, тим прориватись ставало важче. Скажений вітер зносив мого звіра вбік. Я вже спітнів від напруги, а машина гарчала від перенавантаження. 

– Давай!! – вдаряв по керму, – бісова ти бляшанка!! Я за тебе кілька лямів відвалив!! Давай! Відпрацьовуй свою вартість!! Кляте залізо!!

Машину стрімким вітром різко знесло у кювет. Я ж все ще не збирався здаватись так просто. Викрутив кермо та дав по газах. Закричав що духу і вилетів на дорогу, вичавлюючи зі свого залізного звіра його можливий максимум. 

Не встиг як слід порадіти своїй черговій перемозі, бо раптом в щось вдарився. 

Примружився, не повіривши своїм очам. Там ніби крила якісь за склом промайнули… Зупинився, відчуваючи як колотиться все всередині від поганого передчуття. І що дивно – все різко стихло. Вітер зник. Сніжинки, що ще не впали, повільно кружляли у повітрі. 

Вибирався з машини й відразу помітив щось блискуче біля ноги. Придивився, а там крильця сріблясті. Підвіска така, невеличка. Підняв і навіть ліхтарем телефону на неї посвітив та підмітив витончену роботу ювеліра – кожне малесеньке пір'ячко було так чітко викарбуване на такій дрібничці, що просто тонула у моїй долоні. 

Закинув прикрасу у кишеню й вирішив обійти навколо машини, щоб впевнитись, що зіткнення з… чимось мені привиділося. 

Зробив кілька кроків і шоковано зупинився, забувши в ту мить як дихати. 

У переметі, прямісінько поперед машини, лежала дівчина. Волосся білосніжне, розкидане у різні боки. Обличчя прекрасне, як в ангела. Одягнута дивно, якось казково. Сірий плащ з хутровим комірцем і металеві нашивки з візерунками не були з нашого світу точно. Такі ж і чоботи зі сріблястими сніжинками на них. Зовсім не те, що зараз дівчата носять. 

Хіба може якась вистава? Посеред непогоди й на безлюдному шосе? 

Присів біля неї, щоб перевірити пульс. Але так і не торкнувся її. 

Чітке розуміння мене зупинило – інша, холодна, казково прекрасна… не людина. 

Дівчина різко відкрила очі й мороз пройшовся по моїй шкірі. Справжній, жалючий мороз. 

– Ти мене бачиш? – в її, таких ясних, як небесна блакить, очах теж відображався суцільний шок. 

– Бачу, пані Хурделиця, – відповів з посмішкою, впізнавши красуню з бабусиних казок.