Розділ 2

Двадцять років по тому.

Світ так стрімко змінюється, а я ні. Повертаюся сюди кожної зими, щоб веселитись та танцювати зі снігами. Я люблю своє життя. Воно приносить мені щастя, воно приносить мені неймовірне задоволення.  

Я Хурделиця – дівчина з крижаним серцем та білим як сніги волоссям. Я живу від зими до зими й не знаю жалю ні до кого. 

Колись я теж була людиною. Метушилася і переживала за щось. Я мала почуття… про які вже майже не пам'ятаю нічого. Скільки років відтоді минуло. Зараз дивлюся на них з висоти багатоповерхівки й зовсім не розумію їхніх мотивів існування. 

Всі кудись біжать, сумки несуть, на машинах їдуть. Всі похмурі або задумливі. Про що їхні думки? Які в них бажання? такі ж примітивні, як за мого людського існування? Чи за ці роки змінилася не тільки зовнішня картинка цього світу, а й внутрішня? Мабуть, це єдине, що мене цікавить в людях… Мабуть. 

Інколи здається, що мені чогось не вистачає. Таке якесь дивне відчуття виникає у грудях, прямісінько під сріблястими маленькими крильцями – подарунком братів-вітрів та батька Буревія. Вони подарували мені найкраще вічне життя, то чому ж я й досі спостерігаю за ними… за звичайними смертними?

Тріпотіння крил сповістило мене про повернення моєї сови й вірного друга Смерча. 

– Налітався? – запитала, повертаючи до нього голову.

– Я шукав для нас розваг, – тихо відповів Смерч. 

– Знайшов щось?

– За містом, по широкому шосе. Там саме зараз починає сипати сніг. До вечора будуть цілі гори. 

Я глянула на вранішнє сонечко, що взимку зовсім не гріло, а літа тепер я не бачила. 

– Дивно це, – хмикнула задумливо. – Тут снігом поки й не пахне, а за кілька кілометрів його буде повно.

– Скоро й сюди дійде, але в місті тобі буде не цікаво. Повиїжджають оті здоровенні машини й ти дарма вітри будеш тут ганяти. Некрасиво і зовсім не чарівно. 

– Тоді з першою зіркою полетимо за місто. Будемо нарешті веселитись і зустрічати справжню зиму. Цього року вона щось і так затрималася. Я вже почала нудьгувати.

– Сьогодні в людей Різдво. Зробимо їм подарунок. Позаганяємо усіх по домівках, щоб з родичами полишалися, а не по вулиці швендяли, – додав мій вірний Смерч. 

Я засміялася, махнувши всього раз крилами й вулицею полетів шалений, такий нестримний вітер, він загудів та мало не збив з ніг жіночку у такому смішному рожевому пальто. Вона обернулася, немов подумала що її хтось у спину штовхнув та звісно ж там нікого не було, а ми з Семерчем реготали, сидячи на даху. 

Хіба може бути щось краще за такі розваги? Ні. Мабуть, то лиш мені інколи здається, ніби чогось не вистачає. 

Ми, як і планували, полетіли танцювати за місто. Тут такий простір для веселощів. Ми закружляли, заспівали наших холодних пісень. Я підняла сніги у повітря. Я закрутила ними, завертіла. Я вила і веселилася. Я крилами своїми робила снігові картини. Я літала так швидко, що свист змішувався з виском. Смерч був мені напарником.

Ми раділи життю зі снігами, чекаючи на нашу жертву цьогорічну. Вони завжди є. Ці дивні люди, котрим вічно кудись треба їхати у непогоду. А нам цікаво з ними погратись. 

Заметемо, закружляємо, заморозимо. 

– Агов, – почула голос Смерча. – Он де їде твоя сьогоднішня жертва.

Я глянула з небес униз. Засніженою дорогою, пробиваючи наскрізь перемети, їхав надсучасний позашляховик. 

– Класна техніка, – оцінила. – Сильна. З такою й позмагатись буде цікавіше. 

– Веселися, дівчинко, а я у місто повертаюся. Пожену туди хмари снігові. Бо щось повільно вони насуваються. Тобі сьогодні вже моя компанія не треба. 

Смерч полетів та я вже й не слухала його. Горіла цікавістю. Я стрілою з неба летіла прямісінько на позашляховик. 

Сьогодні нам з водієм буде весело…