***

— «Злобна...» — бурмотів Асгер, упершись ліктями в стіл. У тужливому витті йому вчувалося і скавуління вовків, і багатоголосий крик, наче злитий у запеклу лайку — незрозуміло кого і з ким. Лютувала завірюха, від якої тріщали брусові стіни. Як тут не злякатися, коли страху додавала ще й гілка старої сосни, яка сильно й розмашисто гупала по стрісі. Сніг крутився у віхолі, шкрябаючи у вікно, мов крижаними пазурами. Ніби там, у білій млі, шаленіла якась зловісна сила. І вона ж, остервеніла, з моторошним деренчанням шарпала двері, наче намагалася зірвати їх із завісів.

Згорнувшись клубочком на старій ряднині, пригрітий теплом печі, спав рудий кіт — так міцно й безтурботно, що господаря аж брала злість. У хаті було натоплено, і вогник свічки мерхнув та тремтів перед наповзаючим присмерком вечора. Полохливо позираючи на двері, Асгер жадібно сьорбав вечерю.

Підкидаючи березові поліна у вогонь, стояла, згорбившись, господиня; її обличчя пашіло від жару печі. Вона позирала скоса то на чоловіка, чия голова втопала в плечах, коли він схилявся над мискою з їжею, то на тінь, що стрибала на стіні навпроти. Чоловіка вона зневажала. Ба більше — пекуча ненависть росла в душі Сігне день у день, ставала дедалі дужчою, дедалі відчутнішою. От би вгатити йому кочергою по голові... А часом, тремтячи, мов у гарячці, вона вдивлялася у потилицю майже лисої голови чоловіка, обведеної неохайним вінчиком рідкого волосся, наче прицілюючись. І перебирала в руках сокирку для дров, яка завжди лежала десь поблизу.

У димарі раптом загуло, у печі затріщало, і химерний струмок диму, мов неприкаяний дух, потягнувся до кімнати, звився біля самого носа господаря й не поспішав розвіюватися. Асгер рвучко обернувся й докірливо глянув на дружину.

Сігне, ніби схаменувшись, із показною старанністю заходилася ворушити кочергою, розбиваючи її кривим кінцем великі обвуглені головешки.

Раптом двері, які досі ходили ходором від поривів лютого вітру, знову здригнулися — та з такою силою, що засув брязнув і зсунувся з місця. Асгер із дзенькотом випустив ложку, схопився зі свого місця й витріщив великі безбарвні очі на двері, ніби чекаючи страховиська, яке ось-ось увалиться до хати. Сігне з подивом глянула на нього і на ту безглузду позу, в якій він застиг над столом. Цей нелюд!.. Вона знала: зганяючи на ній свою невгамовну лють, він ставав тільки лютішим. Лютішим і нахабнішим. Нестерпним.

Востаннє, коли Асгер дозволив собі підняти на неї руку, Сігне вдарилася головою об край столу, і на правому боці її обличчя лишилися садна. Відтоді, аби не тішити себе жалюгідною надією, що все ще може налагодитися, їй було досить лишень поглянути у маленьке дзеркало в убогому кутку їхньої спальні.

Після того випадку Сігне зненавиділа Асгерa всією душею. Останнім часом вона часто уявляла, як зненацька рубає йому голову одним ударом, завдає точного смертельного удару, а кров червоними струмками стікає на його сорочку, яку вона ж йому й пошила, зрошує долівку, збираючись у темну калюжу, в якій відбиваються язики пічного полум’я. Але вона нізащо не наважилася б на таке. Їй було страшно й огидно навіть думати про це. І все ж вона думала!

Асгер опустився на лаву, коли двері знову здригнулися і засув ледь не злетів.

— Подай сокиру, — придушено прошепотів він.

Сігне відразу скорилася. Вона спостерігала за всім з небувалою цікавістю. От якби це був грабіжник... От якби він убив чоловіка... Але що було б потім? Хвилювання Асгера передавалося й Сігне, хоч це й тішило її. Надто вже натерпілася вона від нього — нахабного й жорстокого. Її терпінню настав край, а груди сповнював розпач. Своєму чоловікові вона потай бажала смерті. Що могло бути гірше? Цього року зимовий холод застав їх зненацька. Холод пробрався і в душу Сігне. Ніби весь її світ замкнувся в цій відчуженій, заметеній снігом хатині.

Стискаючи сокиру, Асгер підійшов до дверей, напружено вслухаючись у надривне виття хуртовини. Шалена зима. Значно суворіша, ніж можна було сподіватися. Хисткі стіни ледве стримували напористу заметіль, вікна геть заліпило снігом, і лише маленька прогалина на шибці — там, де стояла хирлява скіпка, — дозволяла сірій безпросвітній млі нахабно витріщатися ззовні. І від того погляду Сігне ставало млосно на душі.

Кіт сонно підвів голову, байдуже глянув на господаря, потягнув тремтячі лапи й знову згорнувся клубком. Сігне з миттєвою заздрістю подивилася на тварину — єдину істоту, якій тут було по-справжньому затишно й добре.

Вітер дужчав і від того вив ще пронизливіше. Здавалося, снігові пластівці ще настирливіше шкреблися у шибку, крізь яку сива мряка дивилася своїм страшним мертвотним поглядом. Відставивши кочергу, господиня, мов зачарована, рушила до вікна, ніби побачила там щось незвичайне. Її похмуре обличчя ніби ожило, ледь помітна усмішка торкнулася тонких губ. Але усмішка та була безрадісна, а в очах стояв невимовний смуток.

— Що таке? — тривога й роздратування бриніли в голосі Асгерa. — Ти чого? — Його здивувало мовчання дружини. Він не терпів від неї зволікань.

Шквал вітру дмухнув у пічну трубу, і в димарі знову загуло. Асгер боязко втягнув голову в плечі. Він ступив ближче до дверей, ставши впритул. Знову прислухався.

«Квапся, не встигнеш... піде твій безпутній... піде й не повернеться», — чула Сігне крізь тужливе виття хуртовини й ніяк не могла збагнути, від кого лунав той дивний голос — не сказати було, чоловічий він чи жіночий. Тривога охопила її, а голос повторював, затихаючи в сірих далечах, засніжених і недосяжних: «Намучилась ти... натерпілася з ним, негідником. Заберу його... стисну в крижаних обіймах... Лихий твій чоловік... дуже лихий». 

Відчуваючи, як теплішає в грудях, розуміючи, що відтануло її закрижаніле серце, Сігне затремтіла. Голос відлітав у безмежну млу полів. А може, то був лише вітер, що страшно й пронизливо гув у димарі?

І знову двері загуркотіли. Наче хтось ударив у них дужою рукою.