Глава 12 Зустріч

— Ах, ви сволоти! А ну пішли геть! — неначе крізь товщу води, прорвався до вух Андрія жіночий голос.

— Чоловіче із вами все гаразд?

Вронський розплющив очі, підвівся на лікті та озирнувся довкола. Він лежав на піску, в тіні пляжного навісу, а поряд опустившись навколішки сиділа дівчина з пляшкою води.

— Начебто живий, — видавив посмішку Андрій. Він не одразу зрозумів, як опинився на пляжі й лише за хвилину, а то й дві згадав зустріч із незнайомцем і як вони пили на березі.

— Ну і добре, бо я злякалася. Всяке буває.

— Таких, як ви, мало, — сказав Вронський обтрушуючись від піску і з цікавістю розглядаючи незнайомку. Одягнена в стильний літній костюм, та широкий капелюх з під якого спадало на плечі пряме блискуче волосся кольору непроглядної ночі, вона мимоволі притягувала до себе погляд.

— А мені ваше обличчя знайоме! — несподівано вигукнула красуня.

— Моє прізвище Вронський, художник-початківець, — непритаманним йому чином відрекомендувався Андрій.

— Точно. Я запам'ятала скандальну статтю, де помилково вам приписали авторство якоїсь блюзнірської картини. Сьогодні вранці вийшла стаття зі спростуванням, якщо ви ще не знаєте. Так, що можете бути спокійним. Ваше добре ім'я не постраждало, проте популярність гарантована, — засміялася балакуча дівчина.

— Ось як? Це ж треба, ви про мене знаєте більше за мене, а я про вас нічого. Несправедливо!

— Мене звуть Софія, будемо знайомі. До речі, можна на “ти”, якщо що.

— Софія, ти живеш тут чи на відпочинку? — відразу підтримав ініціативу Андрій.

— І те і інше. У мене тут недалеко салон краси, але це лише на сезон. Тому з середини осені до початку літа я живу в іншому місті.

— Я в дитинстві мріяв стати перукарем.

— Чому ж не став?

— Переконали, що це не чоловіча робота.

— Дурниці, у мене зараз два брати турки працюють. Чудові хлопці, майстри своєї справи.

— Але я недалеко пішов. Адже перукар це свого роду художник.

— Точно, — розсміялася Софія. — Може зайдемо в кафе щось вип'ємо? Я, до речі, в дитинстві хотіла стати художницею.

— Чого ж не стала? — запитав Андрій нервово обшукуючи кишені.

— Так перукар, це ж свого роду художник, чи не так? — підморгнула Софія і Андрія закляк, зустрівши поглядом смарагдову безодню. Дівчина здивовано посміхнулася білосніжною посмішкою, і в Андрія остаточно перехопило подих.

— До речі не турбуйся за гроші. Я бачила як ті волоцюги нишпорили в тебе по кишенях. Схоже таки встигли поцупити, поки я їх не налякала. То ж я пригощаю. Але з тебе картина. Напишеш якось мій портрет. Згода? — Софія говорила майже беззупинно. Це виходило в неї так невимушено та щиро, що Андрій здався.

— Згода, — відповів він обережно. Досвід його попередніх відносин з жінками нашіптував, що десь підступ. Він звик що його постійно потурали грошима, точніше їх нестачею.

— Я обов'язково маю написати твій портрет!

— От і домовилися, — засміялася Софія.

Андрій ще раз озирнувся навколо. Він намагався пригадати, що сталося і чому він прокинувся на пляжу, але марно. Водночас йому було соромно перед новою знайомою. Він уявляв яке перше враження склав. Дивно, що вона взагалі з ним заговорила.

— Якесь сонце цього року скажене, — промовила Софія поправляючи капелюх. — Дивись обережно. Я так розумію якісь магнітні бурі знову, чи що. Я он так само вчора сиділа біля салону і не пам’ятаю як відключилася. Прийшла до тями аж після заходу сонця. Дивно, що ніхто за цей час не поцікавився навіть що зі мною. 

Андрію стало ясно, чому дівчина так просто поставилася до його пробудження на пляжу. Можливо дійсно якась аномальна активність на Сонці стала причиною його несподіваної відключки? Краще одягати щось на голову.

— То ми йдемо до кав’ярні, чи так і будемо тут стояти? — Софія подивилася Андрію в очі і він, неочікувано навіть для самого себе, взяв її за руку.

Багато хто проходив повз, і косо поглядав на дивну парочку. Напевно, вони ставили собі питання, що така дівчина знайшла у схожому на розбійника супутнику. А може, навпаки, дивувалися, як такий брутальний мачо, схожий на Джека Горобця з Піратів Карибського моря, міг повестися на гарну картинку. Та в будь-якому разі, то були лише думки перехожих, які відображали власну реальність та бачили навколо те, що їм дозволено бачити. Дозволено їх же розумом, який зазвичай обмежено світоглядом. Софія з Андрієм раділи чудовому дню, навіть не підозрюючи, через що їх душам довелося пройти, аби тепер не звертати увагу на перехожих.

Якось вони бавилися фарбами, і Софія заявила, що створила новий шедевр. Відійшовши на кілька кроків від полотна, вона прискіпливим поглядом оцінила свою роботу. Після чого, ніби згадавши щось надзвичайно важливе, намастила долоню жовтою фарбою і залишила відбиток у нижньому правому кутку.

— Мало не забула підпис майстра, — весело сказала вона.

Андрій придивився до розмаїття кольорових ліній, зигзагів та петель і на мить його уява відокремила з них розбірливий напис: “Найлегше потонути в собі…”