Глава 12 Зустріч

- Ах, ви сволоти! А ну пішли геть! - почув Андрій жіночий голос і розплющив очі.

- Чоловіче із вами все гаразд?

   Вронський підвівся на лікті і озирнувся довкола. Він лежав на піску, в тіні пляжного навісу, а поряд опустившись навколішки сиділа дівчина з пляшкою води.

- Начебто живий, - видавив посмішку Андрій. Він не відразу зрозумів, як, опинився на пляжі і лише за хвилину, а то й дві згадав зустріч із незнайомцем і як вони пили на березі.

- Ну і добре, бо я злякалася. Всяке буває.

- Таких, як ви, мало, - сказав Вронський обтрушуючись від піску і з цікавістю розглядаючи незнайомку. Елегантно одягнена, з прямим блискучим волоссям кольору південної ночі, вона мимоволі притягувала до себе погляд. Голову їй прикривав капелюх з широкими полями.

- А мені ваше обличчя знайоме! - несподівано вигукнула красуня.

- Моє прізвище Вронський, художник-початківець, - несподіваним манером відрекомендувався Андрій.

- Точно. Я запам'ятала скандальну статтю, де помилково вам приписали авторство якоїсь блюзнірської картини. Сьогодні вранці вийшла стаття зі спростуванням, так що можете бути спокійними. Ваше добре ім'я не постраждало, зате популярність гарантована, - засміялася балакуча дівчина.

- Ось як? Треба ж, ви про мене знаєте більше за мене, а я про вас нічого. Несправедливо!

- Мене звуть Софія, будемо знайомі. Доречі, можна на «ти», якщо що.

- Софія, ти живеш тут чи на відпочинку? - відразу підтримав ініціативу Андрій.

- І те і інше. У мене тут недалеко салон краси, але це лише на сезон. Тому з середини осені до початку літа я живу в іншому місті.

- Я в дитинстві мріяв стати перукарем.

- Чому ж не став?

- Переконали, що це не чоловіча робота.

- Дурниці, у мене зараз два брати турки працюють. Чудові хлопці, майстри своєї справи.

- Але я недалеко пішов. Адже перукар свого роду художник.

- Це точно. Може зайдемо в кафе щось випити? - несподівано запропонувала Софія. - Я, доречі, в дитинстві хотіла стати художницею.

- Чого ж не стала? - запитав Андрій нервово обшукуючи кишені.

- Так перукар, це ж свого рода художник, чи не так? - підморгнувши дівчина посміхнулася білосніжною посмішкою, від якої в Андрія щось стрепенулося в грудях.

- Доречі не турбуйся за гроші. Я бачила як ті волоцюги нишпорили в тебе по кишенях. Схоже таки встигли поцупити, поки я їх не налякала. То ж я пригощаю. Але з тебе картина. Напишеш якось мій портрет. Згода? - весело тараторила дівчина.

- Згода, - відповів Андрій, дещо збентежений простотою красуні. Досвід його попередніх відносин з жінками дуже відрізнявся. Він звик що його постійно потурали грошима, точніше їх нестачею. І майже все будувалося на цьому фундаменті.

- Я обов'язково маю написати твій портрет!

- От і домовилися, - засміялася Софія.

   Андрій ще раз озирнувся навколо. Він намагався пригадати, що сталося і чому він прокинувся на пляжу, але марно. Водночас йому було соромно перед новою знайомою. Він уявляв яке перше враження склав. Дивно, що вона взагалі з ним заговорила.

- Якесь сонце цього року скажене, - промовила Софія поправляючи капелюх. - Дивись обережно. Я так розумію якісь магнітні бурі знову, чи що. Я он так само вчора сиділа біля салону і не пам’ятаю як відключилася. Прийшла до тями аж після заходу сонця. Дивно, що ніхто з перехожих чи клієнтів за декілька годин не поцікавився навіть що зі мною. 

   Андрію стало ясно, чому дівчина так просто поставилася до його пробудження на пляжу. Її розповідь про свій випадок і справді дещо пояснювала. Можливо й якась аномальна активність на Сонці стала причиною несподіваної відключки. Краще таки одягати щось на голову.

- То ми йдемо до кав’ярні, чи так і будемо тут стояти? - Софія подивилася Андрію в очі і той неочікувано навіть для самого себе взяв її за руку.

   Багато хто проходив повз, і косо поглядав на дивну парочку. Напевно, вони ставили собі питання, що така дівчина знайшла у схожому на розбійника супутнику. А може, навпаки, дивувалися, як такий брутальний мачо, схожий на Джека Горобця, міг позаратися на гарну картинку. Але це тільки думки перехожих, які лише проецюють свою реальність і бачать на вколо те що їм дозволено бачити. Дозволено їх же розумом, який зазвичай обмежено світоглядом.

   Софія з Андрієм раділи чудовому дню, навіть не підозрюючи, через що їх душам довелося пройти, щоб тепер не звертати увагу на перехожих.

   Якось вони бавилися фарбами, і Софія заявила, що створила новий шедевр. Відійшовши на кілька кроків від полотна, вона скептичним поглядом оцінила роботу. Потім ніби згадавши щось надзвичайно важливе, вимазала руку жовтою фарбою і залишила відбиток долоні у нижньому правому кутку.

- Мало не забула підпис майстра, - весело промовила вона.

   Андрій придивився до розмаїття різнокольорових ліній, зигзагів та петель і на мить його уява виділила серед них напис: “Найлегше потонути в собі”.

Кінець