Глава 11 Останній світанок

Директор клубу подивився на стіну.

— Купив сьогодні на набережній, — одразу зізнався Ілля Петрович, зніяковіло потупивши очі в підлогу. — Я розумію, що це не мистецтво. Не рівня вашому, але й ціна — копійки.

Він улесливо зазирнув в очі Андрію.

— Як знайти те місце?

— На набережній зліва від пірса. Поруч ще лабіринт жаху та кімната сміху, — на одному подиху видав Ілля Петрович, і повагавшись мить, запитав — А, перепрошую, навіщо вам? Там якась дівчина сидить малює і продає малюнки туристам. 

— Дякую. Я до вас ще можливо зазирну, — сказав Андрій і мало не бігом покинув кабінет директора.

Вронського зацікавила не сама картина. На ній було зображено звичайний вітрильний корабель, який прямує на зустріч сходу сонця. А ось підпис внизу, змусив стрепенутися. “Найлегше потонути в собі…” Те саме, що Имсинай написала на картині, яку принесла вранці.

Вронський, немов підкоряючись якійсь невидимій силі, яка слугувала йому чимось на кшталт поводиря чи навігатора, біг щодуху до пірса. Йому здавалося, що він може спізнитися. Вискочивши на набережну, Андрій ще здалеку помітив дівчину, яка збирала картини в коробки та складала у невеликий фургон. Одягнута вона була в просторий спортивний костюм і сірі кросівки. Лише антрацитовий блиск зібраного у хвіст волосся запалив вогник надії в серці Андрія.

— Имсинай! — вигукнув він, але дівчина ніяк не відреагувала. — Имсинай, це ти? — повторив він, підбігши ближче.

Дівчина повернулася на оклик. Це була Имсинай. Принаймні дуже схожа на неї, але в погляді не промайнуло навіть натяку на те, що вона впізнає Андрія.

— Ви до мене? — привітно запитала дівчина після того, як поставила коробку до фургона.

— Имсинай, ти куди зникла? Що сталося?

— Вибачте, але ви, мабуть, помилилися, — так само чемно відповідала вона. Андрій готовий був рвати на голові волосся, не розуміючи, що коїться. Все частіше його відвідували думки про божевілля. Він вже зібрався розвернутися і бігти куди очі дивляться, як раптом шалений здогад блиснув променем надії у темряві його свідомості.

— Моє питання вам може здатися дивним, але з вами останнім часом не відбувалося нічого незвичайного? Можливо дивна зустріч?

Дівчина нічого не відповіла, а лише запитливо подивилася на Андрія.

— Мені здається, я вас бачила десь. Ви художник, якщо я не помиляюся?

— Так, але все набагато складніше.

— Знаєте, був у мене днями дивний випадок. Але це… особисте. Я не розумію, що вам від мене потрібно, тож прошу вибачити.

— Зачекайте, — Андрій схопив дівчину за руку, — дозвольте тоді я вам дещо розповім, а ви просто скажете, що думаєте з цього приводу.

— Добре, — знизала вона плечима. — Тільки допоможіть, тоді зібрати товар та завантажити у машину.

Коли з роботою закінчили, Андрій трохи оговтавшись від навали незрозумілих подій, запропонував дівчині поїхати кудись повечеряти.

— Зранку нічого до пуття не їла, — поскаржилася вона, — тому від нормальної вечері не відмовлюся.

Незрівнянна білосніжна посмішка, якою приголомшила його Имсинай при знайомстві в клубі, знову немов струмом пронизала все тіло. Аж відчулося як стає дибки волосся. Андрій навіть не звернув уваги, як несподівано світанок змінився сутінками.

Вони приїхали до найближчого кафе, всілися за столик в затишному кутку, де не снували туди сюди відвідувачі, й поки чекали на замовлення, Андрій почав розповідати. Із самого початку, коли ще описував Аларіка, помітив зміну в погляді дівчини. Вона уважно слухала, не перебиваючи та не ставила жодних запитань. Коли розповідь дійшла до картини, купленої Іллею Петровичем, дівчина не стрималася.

— Я пам'ятаю, наче чиясь чужа рука, нанесла той напис. А з Аларіком ми й справді зустрічалися, напередодні моєї дивної непритомності. Я прийняла цю людину за багатенького туриста. Помітивши, що він виявляє до мене знаки уваги, почала втюхувати картини, що залежалися. Їх вже років п'ять ніхто не дивився навіть. А потім неначе завіса. Нічого не пам'ятаю більше. Отямилася на своєму кріслі. Слава Богу, товар не розікрали.

— А ви й раніше у такий спосіб намагалися продавати свої роботи?

— Я ніколи не замислювалася про це раніше. Але мушу зізнатися, що так, бувало. І через це мені соромно.

— Ми всі виявляється багато про що не замислювалися. Але головне, що завжди маємо шанс все виправити. 

— Як вас звати? — несподівано запитала дівчина. — Ми майже всю біографію одне одному переповіли, а й досі не познайомилися. Я — Тауфіра. І може на “ти”? — знову посмішка змусила Андрія на мить заклякнути.

— Андрій. Андрій Вронський. Тобто Лошон Турлаєв, — миттю оговтався він і відрекомендувався.

— Точно, я ж читала ту скандальну статтю. Але я так розумію тепер, що і до того приклав руку Аларік?

— Очевидно, що так. І здається я тепер здогадуюсь чому. Я ж сам йому казав, що хочу популярності, багатства. Це все враз з’явилося. От тільки бажаного результату не дало. Хоча…

Як тільки залунала в залі повільна мелодія, Андрій встав з-за столика і простягнув Тауфірі руку.

— Потанцюємо?

— Я не пам’ятаю коли в останній раз це робила, — відповіла дівчина, водночас покірно беручи Андрія за простягнуту долоню.

— Я взагалі ніколи, — відповів він і доволі вправно зробив декілька танцювальних кроків.

— То ти таки брехун, — сказала Тауфіра, коли музика стихла, і пронизала поглядом зі смарагдовим блиском.

— Я художник, — знизав плечима Андрій і знову відчув поколювання в кінцівках.

Вони продовжили танцювати під наступну пісню, хоча вона вже й не була повільною. Так і кружляли, перекидаючись час від часу буденними фразами. Після вечері взагалі відчували себе давніми знайомими, якщо не сказати більше. За розмовами не помітили як настала глибока ніч, а згодом, коли вже сиділи на березі моря, тримаючи один одного за руки, оговталися від перших променів сонця. Вібрація смартгодинника змусила здригнутися Андрія. “Насолоджуйся цим світанком на повну, бо наступного вже не буде. Або поквапся.” прочитав він на екрані.