Глава 11 Останній світанок

Директор клубу глянув на стіну.

- Купив сьогодні після обіду на набережній, – одразу зізнався Ілля Петрович, зніяковіло потупивши очі в підлогу. – Я розумію, що це не мистецтво. Не рівня вам, але і ціна - копійки.

- Як знайти те місце, де купували?

- На набережній зліва від пірсу. Поруч ще лабіринт жаху та кімната сміху, - на одному подиху видав Ілля Петрович, і повагавшись мить, запитав - А, перепрошую, навіщо вам? Там якась дівчина сидить малює і продає туристам. 

- Дякую. Я до вас ще можливо загляну, - сказав Андрій і мало не бігом вискочив із кабінету.

   Вронського зацікавила не сама картина. На ній було зображено звичайний вітрильний корабель, що пливе на схід сонця. А ось підпис внизу, змусив стрепенутися. «Найлегше потонути в собі». Те саме, що Имсинай написала на картині, яку принесла вранці.

   Вронський, немов підкоряючись якійсь невидимій силі, що слугувала йому чимось на кшталт поводиря чи навігатора, біг на повну силу до пірсу. Йому чомусь здавалося, що він може спізнитися. Вискочивши на набережну з центрального входу, Андрій здалеку помітив дівчину. Вона збирала картини в коробки та складала у невеликий фургон. Одягнута вона була в просторий спортивний костюм і сірі кросівки. Лише антрацитовий блиск зібраного у хвіст волосся запалив вогник надії в серці Андрія.

- Имсинай ! - вигукнув він, але дівчина ніяк не відреагувала. - Имсинай , це ти? - повторив він, підбігши ближче.

   Дівчина повернулася на оклик. Це була Имсинай , принаймні дуже схожа на неї, але в погляді не промайнуло навіть натяку на те, що вона впізнала Андрія.

- Ви до мене? – привітно звернулася дівчина,  поставивши коробку до фургона.

- Имсинай, ти куди зникла? Що сталося?

- Вибачте, але ви, мабуть, помилилися, - також чемно відповіла жінка. Андрій готовий був рвати на голові волосся, не розуміючи, що довкола відбувається. Все частіше його відвідували думки про божевілля. Він вже зібрався розвернутися і бігти куди очі дивляться, як раптом шалений здогад блиснув променем надії у темряві його свідомості.

- Моє питання вам може здатися дивним, але з вами останнім часом не відбувалося нічого незвичайного? Можливо дивна зустріч?

   Дівчина нічого не відповіла, а лише запитливо подивилася на Андрія.

- Мені здається, я вас бачила десь. Ви художник, якщо я не помиляюся?

- Так, але все набагато складніше.

- Знаєте, був у мене днями незвичайний випадок. Але це, як би сказати, особисте. Не розумію, що вам від мене потрібно, тож прошу пробачити.

- Зачекайте, - Андрій схопив дівчину за руку, - дозвольте тоді я вам дещо розповім, а ви дасте відповідь, що думаєте з цього приводу.

- Добре, - знизала вона плечима. - Тільки допоможіть, будь ласка, зібрати товар та завантажити у машину.

   Коли з роботою закінчили, Андрій трохи оговтався від навали незрозумілих подій і запропонував дівчині поїхати кудись повечеряти.

- Зранку нічого толком не їла, - поскаржилася вона, - тому від нормальної вечері не відмовлюся. І дівчина посміхнулася Андрію.

   Незрівнянна білосніжна посмішка, якою приголомшила його Имсинай при знайомстві в клубі зараз знову немов струмом пронизала все тіло. Аж відчулося як стає дибки волосся.

   Головне, що Андрій навіть не звернув уваги, як несподівано світанок змінився закатом.

   Сидячи за столиком у кафе, Андрій почав розповідати. Із самого початку, коли він описував Аларіка, помітив зміну в погляді дівчини. Вона уважно слухала, не перебиваючи і не ставила жодних запитань. Коли розповідь дійшла до картини, купленої Іллею Петровичем, жінка не стрималася і промовила:

- Я пам'ятаю, наче чиясь чужа рука, нанесла той напис. А з Аларіком ми й справді зустрічалися, напередодні моєї дивної непритомності. Я прийняла цю людину за багатенького туриста. Помітивши, що він виявляє до мене знаки уваги, почала втюхувати картини, що залежалися, на які вже років п'ять ніхто не дивився навіть. А потім завіса і нічого не пам'ятаю більше. Отямилася на своєму кріслі. Слава Богу, товар не розікрали.

- А ви й раніше у такий спосіб намагалися продавати свої роботи?

- Я ніколи не замислювалася про це раніше. Але мушу зізнатися, що так, бувало. І через це мені соромно.

- Ми всі виявляється багато про що не замислювалися. Але головне, що завжди маємо шанс все виправити. 

- Як вас звати? - несподівано запитала дівчина. - Ми майже всю біографію одне одному переповіли, а й досі не познайомилися. Я - Тауфіра. І може на ти? - знову посмішка змусила Андрія на мить заклякнути.

- Андрій. Андрій Вронський, - миттю оговтався він і відрекомендувався. Тобто Лошон Турлаєв.

- Точно, я ж читала ту скандальну статтю. Але я так розумію тепер, що і до того приклав руку Аларік?

- Очевидно, що так. І здається я тепер здогадуюсь чому. Я ж сам йому казав, що хочу популярності, багатства. Це все враз з’явилося. От тільки бажаного результату не дало. Хоча…

   Як тільки но залунала в залі повільна мелодія, Андрій встав з-за столика і простягнув Тауфірі руку.

- Потанцюємо?

- Я не пам’ятаю коли в останній раз це робила, - відповіла дівчина, водночас покірно беручи Андрія за простягнуту долоню.

- Я взагалі ніколи, - відповів він і доволі вправно зробив декілька танцювальних кроків.

- То ти таки брехун, - лукаво зиркнула зеленооким поглядом Тауфіра.

- Я художник.

   Вони прокружляли декілька танців, перекидаючись буденними фразами і на виході з кафе відчували себе давніми знайомими. Чи навіть трохи більше.

   За розмовами не помітили як настала ніч, а згодом, коли вже сиділи на березі моря тримаючи один одного за руки, побачили як зажеврів світанок.

   Раптом завібрував смарт годинник. “Насолоджуйся цим світанком на повну, бо наступного вже не буде. Або поквапся.”

- Дідько, - гаркнув Андрій, прочитавши повідомлення.

- Що там? - занепокоєно спитала Тауфіра.

- Мені вирішили нагадати, що я маю або щось зробити задля повернення, або все…