Глава 10 Картина в борделі

   Шафіг Тайвелович стурбовано глянув на Андрія і сказав:

- Потрібно терміново попередити покупців! Я зараз…

- Не треба, – перебив організатора Вронський. - Я сам з ними розмовлятиму. Продамо ці полотна.

- І ось це, - з'явившись знову несподівано, промовила Имсинай .

   Вона тримала в руках картину. На ній була зображена вирва в середині озера чи ставка. Вода, закручуючись проти годинникової стрілки, затягувала по спіралі букви. "The easiest way to drown in yourself". - Найлегше потонути в собі - прочитав Андрій і посміхнувся.

- Її ми теж продамо, - погодився він. - Дякую.

   Имсинай зустріла першого з покупців разом з Андрієм і провела його до полотна.

- Що це? - Здивовано промовив фарбований блондин, розглядаючи нехитрі малюнки.

– Це «літтерінг». За кілька місяців почнеться бум на подібного типу картини. Особливо відомих художників. Зла доля цієї ночі забрала усі попередні роботи майстра, але він, не втративши наснаги, заради Вас творив до самого світанку і зараз ми раді презентувати безсмертні полотна Лошона Расимджановича.

   Имсинай ще раз уважно подивилася в очі клієнту і чарівно посміхнулася. Андрій помітив знайомий вже йому смарагдовий відблиск в її погляді.

- Для мене це велика честь! - вигукнув чоловік. - З величезним задоволенням поповню таким шедевром свою колекцію.

   Двоє інших покупців відреагували схожим чином і радіючи, як діти повітряній кульці, дали розпорядження своїм менеджерам сплатити потрібні суми, які потрібно було ще доплатити.

- Я знаю, що тобі необхідно повернути всі витрачені гроші з карти назад, аби повернутися до звичного життя. Наскільки велика ця сума тобі видніше. Я не візьму від продажу жодної комісії. Тобі треба жити, а тому треба поспішати.

   Давно не дававший про себе знати годинник, завібрував на руці Андрія. Надходили повідомлення про зарахування платежів.

"- Невже все закінчилося?" - майнуло в голові Вронського. Почуття вдячності до Имсинай переповнювали. Він не знав, чого чекати і яким чином відбудеться зворотне переміщення. Поринувши в думки, не відразу помітив, що сталося.

   Имсинай , знепритомнівши, впала на диван. Андрій, коли це побачив, одразу кинувся до неї  в надії привести до тями. Пульс був, але очі дівчина не розплющувала. Вронський побіг взяти води, щоб збризнути їй обличчя, а коли повернувся - диван був порожній, як і зала.

   З дальнього кута долинув шелест. Андрій повернувся на звук і зіткнувся з прибиральницею, що миє підлоги.

- Де всі? Де меблі, картини? – розгублено спитав він.

- Ще нічого ніхто не привозив. А ви хто вибачте? Ви новий орендар?

- Можливо, - розгублено відповів Андрій. - Займайтеся, не буду вас відволікати, - і поспіхом вийшов з приміщення.

   Вронський у глибокій задумі пішов в бік моря. Думки так сильно переплелися в голові, що здавалося, вона не витримає і вибухне від напруги. Йому треба було з кимось поговорити. Андрій дістав телефон, і вже зібрався набрати номер, коли згадав, що дадуть відповідь йому як Лошону Турлаєву. Не хотілося ускладнювати і так непросту ситуацію. 

   Андрій не помітив, як підійшов до входу салону, де працювала Заміра. Всередині перукарні ще горіло світло.

   Він увійшов всередину, шукаючи поглядом знайоме обличчя, але побачив тільки літню жінку в кріслі для миття голови і хлопця турецької зовнішності в клейончастому фартуху.

- Доброго вечора, ви не підкажете, як мені знайти Заміру? Чи, коли її зміна?

- У нас таких немає, - відповів перукар, - цього сезону ми вдвох із братом. Помилилися, мабуть.

   Андрій вийшов надвір і оглянув фасад. Та сама лавочка, ті самі двері. Вивіска у формі хмари. Збентежений остаточно, він попрямував до клубу, де познайомився з Имсинай .

   Біля входу, як і минулого разу, танцювали дівчата, але вже не в костюмах чортів, а навпаки в білих блискучих купальниках, з крилами за спиною.

   Не чекаючи на запрошення, Андрій увійшов до клубу. Сів на те саме місце, що й минулого разу і замовив подвійний віскі. Клубне життя текло у звичному руслі. Жодних несподіваних знайомств не відбувалося. Жодних знаків Вронський не помічав. Бармен був інший і не такий говіркий, тому Андрій вже зібрався залишити заклад, як біля входу зіткнувся з Іллею Петровичем. Директор мало не силою потяг художника до свого кабінету, бажаючи пригостити, за його словами, особливим джином.

   Щойно Андрій переступив поріг кабінету, як погляд упав на картину, якої минулого разу він не бачив. Вронський, як під гіпнозом, пройшов до неї і почав уважно розглядати.

- Звідки це у вас? - тремтячим від хвилювання голосом спитав він.