Глава 10 Картина в борделі

Шафіг Тайвелович стурбовано глянув на Андрія і тремтячим голосом сказав:

— Потрібно терміново попередити покупців! Я зараз…

— Не треба, — перебив організатора Вронський. — Я сам з ними розмовлятиму. Продамо ці полотна.

— І ось це, — промовила Имсинай, яка знову з’явилася несподівано.

Вона тримала в руках картину на якій було зображене озеро чи великий ставок. По воді плавали букви латинського алфавіту. Вся поверхня, немов опалим осіннім листям, була вкрита ними. В середині водойми, закручувався вир проти годинникової стрілки й затягував по спіралі букви, складаючи їх у слова. "The easiest way to drown in yourself". — Найлегше потонути в собі — миттю переклав Андрій і посміхнувся.

— Її ми теж продамо, — погодився він. — Дякую.

Имсинай зустріла першого з покупців разом з Андрієм.

— Що це? — Здивовано промовив фарбований блондин, розглядаючи нехитрі малюнки.

— Це “літтерінг”. За кілька місяців почнеться справжнє полювання на такі картини, — Имсинай сказала цю фразу тихіше, неначе відхиляла перед покупцем завісу таємниці.  — Зла доля цієї ночі забрала усі попередні роботи нашого майстра, але він, не втратив наснаги й заради Вас творив до самого світанку. Тому я маю змогу з гордістю презентувати безсмертні полотна Лошона Расимджановича. Имсинай ще раз уважно подивилася в очі клієнту і чарівно посміхнулася. Андрій помітив знайомий вже йому відблиск в її погляді.

— Для мене це велика честь! — вигукнув чоловік. — З величезним задоволенням поповню таким шедевром свою колекцію.

Двоє інших покупців відреагували схожим чином і радіючи, як діти повітряній кульці, дали розпорядження сплатити потрібні суми.

— Я знаю, що тобі необхідно повернути всі витрачені гроші з карти назад, аби повернутися до звичного життя. Наскільки велика ця сума тобі видніше. Я не візьму від продажу жодної комісії. Тобі треба жити, а тому треба поспішати.

На руці Андрія невдовзі кілька разів завібрував смартгодинник. Надходили повідомлення про зарахування платежів. Невже все закінчилося? Він не знав, чого чекати. Яким чином мало відбутися зворотне переміщення? Поринувши в думки, не відразу помітив того, що сталося.

Имсинай, знепритомніла й впала на диван. Андрій, коли це побачив, одразу кинувся до неї в надії привести до тями. Пульс був, але очі дівчина не розплющувала. Вронський побіг взяти води, щоб збризнути їй обличчя, а коли повернувся, то побачив лиш порожній диван. За мить зрозумів, що й зала теж порожня. Неначе ніякої виставки і не було взагалі.

З дальнього кута долинув шелест. Андрій повернувся на звук і помітив прибиральницю, яка мила підлогу.

— Де всі? Де меблі, картини? — розгублено спитав він.

— Ще нічого ніхто не привозив. А ви хто, вибачте? Ви новий орендар?

— Можливо, — повільно відповів Андрій. — Займайтеся, не буду вас відволікати.

Він поспіхом вийшов з приміщення. У глибокій задумі пішов в бік моря. Думки так сильно переплелися в голові, що здавалося, вона не витримає і вибухне від напруги. Йому треба було з кимось поговорити. Андрій дістав телефон, і вже зібрався набрати номер, коли згадав, що дадуть відповідь йому як Лошону Турлаєву. Не хотілося ускладнювати й без того заплутану ситуацію. 

Андрій не помітив, як підійшов до перукарні, в якій працювала Заміра. Він увійшов всередину, шукаючи поглядом знайоме обличчя, але побачив тільки літню жінку в кріслі для миття голови та хлопця турецької зовнішності в клейончастому фартуху.

— Добрий день! Підкажіть, як мені знайти Заміру?

— У нас таких немає, — відповів чоловік, — цього сезону ми вдвох із братом тут. 

Андрій вийшов надвір і оглянув фасад. Та сама лавочка, ті самі двері. Вивіска у формі хмаринки. Збентежений остаточно, він попрямував до клубу, де познайомився з Имсинай. Біля входу, як і минулого разу, танцювали дівчата, але вже не в костюмах чортів, а навпаки в білих блискучих купальниках, з крилами за спиною. Не чекаючи на запрошення, Андрій увійшов до клубу. Сів на те саме місце, що й минулого разу і замовив подвійний віскі. Клубне життя текло у звичному ритмі. Андрій чекав. Але жодних несподіваних знайомств не відбувалося. Жодних знаків він більше не помічав. Бармен був інший і не такий говіркий. Андрій вже зібрався залишити заклад, але біля входу зіткнувся з Іллею Петровичем. Директор мало не силою потяг художника до свого кабінету, бажаючи пригостити, за його словами, особливим джином. 

Як тільки Андрій переступив поріг кабінету, погляд упав на картину, якої минулого разу він не бачив. Вронський, немов під гіпнозом, пройшов до неї та почав уважно розглядати.

— Звідки це у вас? — збентежено запитав він.