Глава 9 Чекатиму на тебе завжди

— Браво! Браво, Андрій Євгенович. Браво! Терпіти не могла цю мазанину.

Андрій повернувся на голос. В кросівках, спортивному костюмі і зібраним у хвіст волоссям стояла Имсинай. Вона була ледь схожа на ту витончену красуню, якою він її бачив вперше. Проте зараз, чимось віддалено нагадувала Заміру. Чи то вже в Андрія зовсім дах почав їхати?

— Дозволиш?

Имсинай підійшла до Вронського та забрала напівпорожній пульверизатор. На очах, здивованих Андрія та Заміри, останнє полотно набувало вигляду сусідніх.

— Навіщо ти це зробила? — спитав художник, про всяк випадок відступивши на крок назад і прикриваючи собою Заміру.

— Підозрюю, з тієї ж причини, що і ти. Але тепер тобі ще тяжче буде повернутися. Отже: ласкаво просимо до нового, але, на жаль, недовгого життя, Лошоне Расимджановичу.

— Звідки ти дізналася моє справжнє ім'я?

— Справжнє ім'я в тебе в паспорті написано, — несподівано грубо відповіла вона.

— Може поясниш, що відбувається, якщо вже прийшла?

Андрій озирнувся. Заміри ніде не було видно. Вона немов розчинилася у повітрі.

— Втекла твоя подружка, — сказала Имсинай, — навіщо ти взагалі притягнув її з собою? Невже тобі я не подобаюсь?

— Я з нечистою силою в близький контакт не вступаю.

— Та що ти? — зробила здивований вигляд Имсинай, — а як же ти тут опинився по-твоєму?

— Чортівня якась! Ти хочеш мені щось пояснити? Чи так, пусті балачки?

— Ти сам собі перечиш. Якщо ще не здогадався, я тобі натякну. Всі ви потрапляєте сюди однім шляхом, і через однакові причини. Одержимість, залежність. Чи то людиною, чи то ідеєю, та будь-що. Головне, щоб це сиділо глибоко всередині та допомагало керувати вашими діями. 

Андрій слухав уважно, не перебивав, а Имсинай говорила швидше й швидше, наче боялась не встигнути. 

— Хочеш відкрию тобі невеличку таємницю? Заміра тут через тебе. Точніше сусідка твоя Катерина. Пам’ятаєш як запросив її на своє весілля з першою дружиною? Невже ти не бачив, що вона закохана в тебе до нестями? Але ж прийшла. Не перший раз розтоптавши гордість, чи те, що від неї лишалося.

Андрій стояв немов отримав добрячого стусана. Він розумів, що Имсинай говорила таке, про що в інтернеті не прочитаєш. І на кого йому схожа Заміра стало ясно. Але ж і Имсинай начебто має спільні риси з нею. Ні кроку без загадок. 

— А ти чого тут, а головне чому не повертаєшся, якщо в курсі всього, що відбувається?

— Мені він не поставив ніякого дедлайну, і причин чому я тут немає. Принаймні в мене ніяких версій.

— Хто він?

— Аларік. Все, що тут відбувається, це його рук справа. Точніше за його алгоритмом змінюється ваша, наша, реальність. Залежно від поведінки, думок, вчинків. Та ти вже й сам дещо встиг зрозуміти, як я бачу.

— То ти з ним знайома? Ви спільники? Це все дурна вистава, чи як??? — Андрій у відчаї обхопив руками голову. 

— І так, і ні. Я досконало не розбираюся як це все працює, але одне знаю точно. Ти не перший і певно не останній, хто потрапляє на вудку Аларіка. Всім окрім мене він встановлює часові обмеження. І якщо той не встигає зрозуміти, що йому треба зробити то його видаляють. В реальному ж житті людини теж не стає. Зникає безвісти, або нещасний випадок чи просто раптова смерть з невстановлених причин. А що я маю зробити, аби повернутися я не знаю, — Имсинай замовчала, і обережно подивилася на Андрія.

— Мені він кілька разів говорив, що все в моїх руках. І про те, що я нібито маю домовитись про щось з собою. Одним словом маячню верз. Тим паче ми випивали тоді…

— Він усім це каже. Мені також. Все в твоїх руках. І більше ні пари з вуст.

— На скільки картин вже є покупці? — несподівано запитав Андрій.

— Поки що за три аванси дали, а що?

— Допоможеш?

— Я допоможу, — так само несподівано, як зникла, з'явилася Заміра. В руках вона тримала приладдя для малювання.

— Як ти здогадалася, що я хочу зробити? — здивувався Андрій.

— Хіба зараз це найважливіше? Залиш ти цю відьму, бачиш з неї ніякого толку. Вона собі допомогти не може. Та й не хоче, я підозрюю.

— Багато ти розумієш! — обурилася Имсинай.

— На відміну від тебе, я хоча б розумію, що саме треба робити — холодно промовила Заміра. — А ти черговий раз втрачаєш шанс стати вільною.

— Знає вона, а як же — Имсинай несподівано пішла до виходу. Але в її голосі вже не чулося такої самовпевненості та пафосу.

Не витрачаючи дорогоцінного часу, Андрій та Заміра взялися за пензлі. До відкриття залишалося трохи менш ніж дев'ять годин, а треба було встигнути намалювати три картини. Звичайно ні про які грандіозні роботи не йшлося. На трьох полотнах планували створити абстрактні образи, але без збочених фантазій.

Заміра вирішила зобразити білого кролика, що тримає в лапах мініатюрну морквину з пишним бадиллям, а Андрій — ваги. На одній чаші мали розташуватися кілька листяних дерев та сосна у променях сонця, на другій зливки золота, цистерна із нафтою та газова труба. Замість стрілки рівноваги — знак питання. Чаші вагів приблизно на одному рівні і все це на фоні зоряного неба закрученого у спіраль. Якщо ж придивитися уважніше, то спостерігач міг помітити, що все це знаходилося в чашці кави, яку тримала чиясь рука.

Пройшло кілька годин, але не подужали й половини задуманого. На третю картину не вистачало часу.

— То відкриєш секрет, як ти здогадалася про мої плани? І чому вирішила допомагати далі? — повернувся Андрій до Заміри.

— Я тобі все життя намагалася допомагати, але ти не помічав цього, — відповіла вона, старанно вимальовуючи морквину.

Невже все, що казала Имсинай — правда? Андрій відійшов від полотна і пильно подивився на Заміру. Тільки зараз риси її обличчя, чітко нагадали йому дівчинку з дитинства. Сусідку, яка була закохана в нього.

— Ти, Андрюша, дуже багато чого не помічав. Навіть очевидного. Але ти не один такий. Більшість людей цікавлять лише вони самі. До певної міри це нормально. Але частіше це поглинає. Ти ж зробив величезний крок на зустріч до себе. Я дуже рада цьому.