Глава 8 Заміра

   Наблизившись до джерела плачу, Андрій відразу ж впізнав в дівчині Заміру. Парикмахерку з салону краси, де він вранці був.

- Що трапилося? Вас хтось образив? - тихо спитав Андрій, опускаючись на одне коліно біля неї.

– Ви? - усміхнулася крізь сльози Заміра.

- Я можу чимось допомогти?

- Не звертайте уваги. Зараз трохи заспокоюся і поїду додому, щоб завтра слухати яка я незграбна й неохайна, - відчувалося, що Заміра була не зовсім щирою, коли казала, щоб Андрій не звертав на неї уваги. Якраз уваги, скоріше за все, вона зараз і потребувала. Нехай хоч і від мало знайомої людини.

- Ви відрізали вухо клієнтові? - спробував пожартувати Андрій.

- Гірше. Подряпала машину, яку ми з колишнім чоловіком ніяк не поділимо. А завтра її треба везти на оцінку і тепер сума буде значно меншою.

- Тоді я таки можу вирішити вашу проблему, але й від вас мені потрібна буде невелика послуга, - план, який до того жеврів у голові Андрія, зараз розгорявся вогнем, вистроюючись в чітку послідовність конкретних дій.

- Що ви маєте на увазі? – Заміра здивовано подивилася на Вронського. Той, як і раніше, стояв на одному коліні і тримав її за руки. Збоку можна було подумати, що опівнічник-романтик робить дамі серця пропозицію під місяцем на березі моря.

- Я хочу встигнути до ранку... навести лад... у галереї, але для цього мені потрібні деякі хімічні засоби. За це я вам компенсую різницю що буде після оцінки авто. Згода?

   Заміра уважно подивилася на Вронського, ніби намагаючись зрозуміти серйозно той зараз говорить чи знову жартує.

- У мене в салоні є щось, - обережно сказала вона.

- Чудово! Давайте тоді поквапимось. До речі, не проти якщо ми перейдемо на «ти»?

– Без проблем, а що в тебе там трапилося на цій виставці?

– Я по дорозі все поясню.

   Андрій відчував, що навколо знову щось змінюється, а що саме зрозуміти не міг. Було відчуття, що час прискорився. Усі події набирали обертів і все це відбувалося неначе в якійсь комп’ютерній грі. І Заміра здавалася давньою знайомою. Голова йшла обертом.

   Имсинай відбігла подалі від ресторану і дістала телефон.

- Аларіку, поясни мені, що відбувається? Ти мені сказав, що "клієнт" псих-збоченець, у якого в голові тільки гроші та хворі фантазії.

- Пробач, я забув попередити, що зробив невелике "рокування". Особливо нічого не повинно було змінитися, за винятком того, що Вронського ще не зовсім втрачено і він має шанс змінити свою долю.

- То я ж зустрічалася наче з Лошоном Турлаєвим? - здивувалася Имсинай.

- Із Вронським. А що тебе, власне, так стурбувало? Він витратив на тебе всі гроші? - розсміявся Аларік.

- Він мені запропонував більший відсоток від продажу картин.

- Ось як? – здивовано підняв брови Аларік.

- Це ще не все! Він у ресторані замовив свіжий базилік. Цілий пучок! Я думала там свідомість втрачу. Ледве ноги забрала.

- Тобі не подобається бути відьмою? Якщо зовсім відверто, то нехай - кібервідьмою. Твою реальність було прошито під певну роль і тобі доведеться з цим миритися. І шукати свій унікальний шлях для повернення. Якщо хочеш звичайно. Я не наполягаю. Це у художника в прошивці дедлайн є. А тебе я з радістю спостерігатиму поряд хоч до Всесвітнього перезавантаження, - розсміявся Аларік.

- То що мені робити далі? Він про щось здогадується, - Имсинай виглядала пригнічено після слів Аларіка.

- То й добре, що здогадується. Одже має шанс. Всі ви маєте шанс, та далеко не всі ті шанси використовують. Не забувай - все в твоїх руках. 

   Як завжди Аларік відбив дзвінок без попередження. Зазвичай впевнена в собі Имсинай виглядала розгубленою. Але це швидко минулося і за кілька хвилин, що вона провела дивлячись на хвилі прибою красуня повернулася до свого звичного стану. Але це тільки на перший погляд. Від досвідченого спостерігача, наприклад фізіогноміста, не вдалось би приховати деякі зміни, що відбулися в рухах, міміці обличчя та погляді дівчини.

   Вона підійшла до першого таксі, яке стояло на узбіччі і вже за двадцять хвилин сиділа у себе вдома за ноутбуком з чашкою кави. Имсинай ще раз відкрила все що їй вдалося зібрати на Лошона Турлаєва, і тепер щось вичитувала про Андрія Вронського, періодично роблячи нотатки і здивовано здіймаючи брови догори.

   Хвилин через сорок, до будівлі галереї підійшли Андрій з Замірою. Вронський дуже сподівався, що не помилився, і незнайомий ключ, який він стискав в руці, підійде. Сумнівів в тому, що він чинить правильно - не було. Вони безперешкод потрапили до галереї і Андрій швидко пробігся скидаючи накидки з картин.

- Що це? - скривила носик Заміра, розглядаючи картину з новорічною ялинкою, прикрашеною замість гірлянди з кольоровими ліхтариками - потрохами, дуже схожими на людські. На верхівці дерева, замість зірки чи шпиля – художник насадив серце, а довкола водили хоровод сині зайці із зав'язаними на потилицях вухами.

- Подобається? - спитав Андрій, дістаючи з принесеного пакета, пульверизатор із прозорою рідиною.

- Якщо чесно, то не дуже, - зізналася Заміра.

- Мені теж, - крижаним тоном, промовив Вронський, підіймаючи руку з обприскувачем. Підморгнувши Замірі, він впевнено натиснув на ручку. Раз, другий, третій, і незабаром фарби на картині взялися пухирями і попливли. За кілька хвилин від “шедевра” залишилася лише кольорова пляма.

   Так само безпристрасно він підійшов до наступної картини і повторив маніпуляцію. Одну за іншою Андрій знищував роботи Лошона Турлаєва, і відчував, як на душі ставало легше. Залишалася остання картина, коли двері до галереї відчинилися. Андрій почув за спиною приглушені кроки.