Глава 8 Заміра

Андрій підійшов ближче і побачив дівчину в якій відразу ж впізнав Заміру. Перукарку з салону краси, де він вранці був.

— Що трапилося? Вас хтось образив? — тихо спитав Андрій, опускаючись на одне коліно біля неї.

— Ви? — усміхнулася крізь сльози Заміра.

— Я можу чимось допомогти?

— Не звертайте уваги. Зараз трохи заспокоюся і поїду додому, щоб завтра слухати яка я незграбна й неохайна, — відчувалося, що Заміра була не зовсім щирою, коли казала, щоб Андрій не звертав на неї уваги. Якраз уваги, скоріше за все, вона зараз і потребувала. Нехай хоч і від мало знайомої людини.

— Ви відрізали вухо клієнтові? — спробував пожартувати Андрій.

— Гірше. Подряпала машину, яку ми з колишнім чоловіком ніяк не поділимо. А завтра її треба везти на оцінку і тепер сума буде значно меншою.

— Тоді я таки можу зарадити вашій біді. Але й від вас мені потрібна буде невелика послуга, — план, який до того жеврів у голові Андрія, зараз розгорявся вогнем, вистроюючись в чітку послідовність конкретних дій.

— Що ви маєте на увазі? – Заміра здивовано подивилася на Вронського. Той, як і раніше, стояв на одному коліні і тримав її за руки. Збоку можна було подумати, що опівнічник-романтик робить дамі серця пропозицію під місяцем на березі моря.

— Я маю встигнути до ранку... навести лад... у галереї, але для цього мені потрібні деякі хімічні засоби. За це я вам компенсую різницю що буде після оцінки авто. Згода?

Заміра уважно подивилася на Вронського, ніби намагаючись зрозуміти серйозно той зараз говорить чи знову жартує.

— У мене в салоні є щось, — обережно сказала вона.

— Чудово! Давайте тоді поквапимось. До речі, не проти якщо ми перейдемо на “ти”?

— Без проблем, а що в тебе там трапилося на цій виставці?

— Я по дорозі все поясню.

Андрій відчував, що навколо знову щось змінюється, а що саме зрозуміти не міг. Було відчуття, що час прискорився. Усі події набирали обертів і все це відбувалося неначе в якійсь комп’ютерній грі. І Заміра здавалася давньою знайомою. Голова йшла обертом.

Имсинай відбігла трохи від ресторану і дістала телефон.

— Аларіку, поясни мені, що відбувається? Ти мені сказав, що клієнт псих-збоченець, у якого в голові тільки гроші та хворі фантазії.

— Пробач, я забув попередити, що зробив невелику заміну. Особливо нічого не повинно було змінитися, за винятком того, що Вронського ще не зовсім втрачено і він має шанс змінити свою долю.

— То я ж зустрічалася наче з Лошоном Турлаєвим? — здивувалася Имсинай.

— Ні, з Вронським. А що тебе, власне, так стурбувало? Він витратив на тебе всі гроші? — розсміявся Аларік.

— Він мені запропонував більший відсоток від продажу картин.

— Ось як? — вирвалося у ньго.

— Це ще не все! Він у ресторані замовив свіжий базилік. Цілий пучок! Я думала там свідомість втрачу. Ледве ноги забрала.

— Тобі не подобається бути відьмою? Добре, добре — кібервідьмою. Твою реальність було прошито під певну роль і тобі доведеться з цим миритися. І шукати свій унікальний шлях для повернення. Якщо хочеш звичайно. Я не наполягаю. Це у художника в прошивці дедлайн є. А тебе я з радістю спостерігатиму поряд хоч до Всесвітнього перезавантаження, — розсміявся Аларік.

— Він про щось здогадується, —  після слів Аларіка Имсинай пригнічено сперлася об стіну будинку, біля якого проходила повз.

— То й добре, що здогадується. Значить має шанс. Всі ви маєте шанс, та далеко не всі ті шанси використовують. Не забувай — все в твоїх руках. 

Як завжди Аларік відбив дзвінок без попередження. Зазвичай впевнена в собі Имсинай виглядала розгубленою. Але це швидко минулося і за кілька хвилин красуня повернулася до свого звичного стану. Але це тільки на перший погляд. Від досвідченого спостерігача, наприклад фізіогноміста, не вдалось би приховати деякі зміни, що відбулися в рухах, міміці та погляді дівчини.

Вона підійшла до першого таксі, яке стояло на узбіччі і через п’ятнадцять хвилин сиділа у себе вдома за ноутбуком з чашкою кави. Имсинай ще раз відкрила все що їй вдалося зібрати на Лошона Турлаєва, і переглядала сторінка за сторінкою інформацію про Андрія Вронського. Вона час від часу робила нотатки в записнику, здивовано здіймаючи брови.

До будівлі галереї підійшли Андрій з Замірою. Вронський дуже сподівався, що не помилився, і незнайомий ключ, який він стискав в руці, підійде. Сумнівів в тому, що він чинить правильно не було. Вони без перешкод потрапили до галереї і Андрій швидко пробігся скидаючи накидки з картин.

— Що це? — скривила носик Заміра, розглядаючи картину з новорічною ялинкою, прикрашеною замість гірлянди з кольоровими ліхтариками потрохами, дуже схожими на людські. На верхівці дерева, замість зірки чи шпиля, художник насадив серце, а довкола водили хоровод сині зайці із зав'язаними на потилицях вухами.

— Подобається? — спитав Андрій, дістаючи з принесеного пакета, пульверизатор із прозорою рідиною.

— Якщо чесно, то не дуже, — зізналася Заміра.

— Мені теж, — крижаним тоном, промовив Вронський, підіймаючи руку з обприскувачем. Підморгнувши Замірі, він впевнено натиснув на ручку. Раз, другий, третій, і незабаром фарби на картині взялися пухирями й попливли. За кілька хвилин від “шедевра” залишилася лише кольорова пляма. Так само безпристрасно він підійшов до наступної картини і повторив маніпуляцію. Одну за іншою, Андрій знищував роботи Лошона Турлаєва, і відчував, як на душі ставало легше. Залишалася остання картина, коли двері до галереї відчинилися. Андрій почув за спиною приглушені кроки.