Глава 7 Викриття

   Андрій з Имсинай, намагаючись не привертати зайвої уваги вийшли з галереї. Швидко подолали відстань в кілька стот метрів до дороги і вскочили в перше таксі, що стояло на узбіччі.

- Вільний? - поцікавився Андрій вже з середини.

- Я? - здивовано запитав водій, - В певній мірі вільний. А ви?

- Ви можете нас відвезти до ресторану "Мореус"? - Вронський не звернув уваги на трохи дивну поведінку водія.

- А, ви про це! - чоловік з сивими вусами і засмаглим лицем вкритим дрібними зморшками посміхнувся, - Це запросто! 

   Він завів машину і навіть не подивившись в дзеркала вирулив на проїзжу частину. Через кілька хвилин вони вже виходили біля ресторану. Андрій розрахувуючись з дивним таксистом залишив невеликі чайові.

- Дякую, допобачення, - сказав Вронський, жестом показуючи, що решти не треба.

- Гарного вам вечора. Якщо що, я вільний. Чого і вам бажаю.

   Водій козирнув лівою рукою і дав по газам. Андрій провів його збентеженим поглядом і підставив зігнутий лікоть Имсинай. Вона хитро подивилася на художника і взявши під руку пішла за ним до входу.

   Внутрішнє приміщення було розділено на декілька залів. Вони обрали напіввідкриту терасу з видом на море і зайняли столик на двох який стояв трохи поодаль від інших. Для початку замовили стейки з лосося і пляшку білого вина. Доки чекали на стейки, випили по бокалу. 

- Як давно ти тут живеш? Чи ти з місцевих? - нібито невзначай запитав Андрій.

- Ні… Я, так само і ти, тимчасово тут. Сподіваюся. - трохи знітилися Имсинай.

- А звідки приїхала? В тебе таке незвичне ім’я.

- Це батько назвав. Він татарин. 

   Андрій уважно спостерігав за дівчиною і йому здалося, що вона робила те саме відносно нього. Принесли рибу і в цей момент Андрій вирішив перевірити ще одну здогадку, яка не давала йому спокою з моменту вечірньої зустрічі з Имсинай в галереї.

   Він пригадав дитячі роки, і перед очима постала покійна бабуся, знахарка. Вона шалено любила свого єдиного онука і намагалася якнайбільше приділяти йому уваги. Маленький Андрійко і сам був не проти її компанії. Йому подобалося ходити в ліс допомагати збирати трави і розвішувати потім на горищі віночки та гілочки. Дивно, що за останні тридцять років він згадавав про це так виразно саме зараз.

- У вас є свіжий базилік? - запитав Андрій офіціанта.

- Я зараз запитаю у кухаря, хвилинку, будь ласка, - відповів той і незабаром виніс запашний пучок.

- Навіщо тобі базилік? - обережно поцікавилася Имсинай. Вона намагалася не подавати вигляду, але нервозність, що несподівано з'явилася в її поведінці, відразу впала в очі Вронському.

- Люблю цю пряність, - відповів він, намагаючись триматися невимушено. - Спробуй! З лососем незамінна річ.

- Перший раз про таке чую, - насупившись, процідила крізь зуби Имсинай і зробила ковток вина.

- А даремно, - не відступав Андрій, - смачно та корисно. Він несподівано відірвав невелику гілочку і тримаючи за стебло, як квітку простяг до зблідлої дівчини. Вона інстинктивно віджахнулася від нього.

- Вибач, я зовсім забула, що в мене ще одна зустріч запланована! - тремтячим голосом сказала Имсинай. - Потрібно бігти, там справді все дуже серйозно. Зустрінемося завтра!

   Вона схопила клатч, що лежав на столі і, під пильним поглядом Вронського, майже вибігла з ресторану. Сумно посміхнувшись, Андрій дожував зелений лист і взявся за лосося. Покінчивши з вечерею, він відкинувся на спинку стільця, підняв голову до стелі і незрозуміло до кого звертаючись, промовив:

- Хоч щось прояснюється.

   Він розрахувався за вечерю і вийшов з ресторану. Дув легкий вітерець з моря і денна спека нарешті почала відступати.

"- Значить бабусині "казки" про всяку нечисть не такі вже й наївні, як я думав", - розмірковував Андрій, крокуючи по набережній. Дивно, але незважаючи на те, що відбувалося навколо, він почав відчувти упевненість і навіть внутрішній спокій, як би це парадоксально не здавалося. Єдине, що турбувало Вронського на той момент - це гидка виставка картин Турлаєва. Він твердо вирішив, її позбутися. Він просто повинен був це зробити. Вронський відчував це майже на підсвідомому рівні. Не могла змиритися душа художника з тим, що таку “творчість” у бульварній пресі вранці назвуть мистецтвом.

   Роздуми перервав плач, що долинав з боку моря. Андрій хотів перейти на інший бік вулиці, щоб не відволікатися, але всупереч першому пориву всеж таки пішов на звук.