Глава 7 Викриття

Андрій з Имсинай, намагаючись не привертати зайвої уваги, вийшли з галереї. Швидко подолали відстань в кількасот метрів до дороги й вскочили в перше таксі, яке стояло на узбіччі.

— Вільний? — поцікавився Андрій вже з середини.

— Я? — здивовано запитав водій, — Певною мірою. А ви?

— Ви можете нас відвезти до ресторану "Мореус"? — Вронський не звернув уваги на дивну поведінку водія.

— А, ви про це! — чоловік з сивими вусами та засмаглим лицем вкритим дрібними зморшками посміхнувся, — Це запросто! 

Він завів машину і навіть не подивившись в дзеркала вирулив на проїзну частину. Через кілька хвилин вони вже виходили біля ресторану.

— Дякую, до побачення, — сказав Вронський і жестом показав, що решти не треба.

— Гарного вам вечора. Якщо що, я вільний. Чого і вам бажаю.

Водій козирнув лівою рукою й помчав далі по дорозі, хоча біля ресторану не стояло жодного таксиста. Андрій провів його збентеженим поглядом і підставив зігнутий лікоть Имсинай. Вона хитро подивилася на художника і взявши під руку пішла за ним до входу.

Внутрішнє приміщення було розділено на декілька залів. Вони обрали напіввідкриту терасу з видом на море і зайняли столик на двох який стояв трохи поодаль від інших. Для початку замовили стейки з лосося і пляшку білого вина. Доки чекали на стейки, випили по бокалу. 

— Як давно ти тут живеш? Чи ти з місцевих? — почав, як йому здавалося, здалеку Андрій.

— Ні… Я, так само і ти, тимчасово тут. Сподіваюся, — трохи знітилися Имсинай.

— А звідки приїхала? В тебе таке незвичне ім’я.

— Це батько назвав. Він татарин. 

Андрій уважно спостерігав за дівчиною і йому здалося, що вона робила те саме відносно нього. Принесли рибу і в цей момент Андрій вирішив перевірити ще одну здогадку, яка не давала йому спокою з моменту зустрічі з Имсинай в галереї.

Він пригадав дитячі роки, і перед очима постала покійна бабуся-знахарка. Вона шалено любила свого єдиного онука і намагалася якнайбільше приділяти йому уваги. Маленький Андрійко і сам був не проти її компанії. Йому подобалося ходити в ліс допомагати збирати трави й розвішувати потім на горищі віночки та гілочки. Дивно, що за останні тридцять років він згадав про це так виразно саме зараз.

— У вас є свіжий базилік? — запитав Андрій офіціанта.

— Я зараз запитаю у кухаря, хвилинку, будь ласка, — відповів той і незабаром виніс запашний пучок.

— Навіщо тобі базилік? — обережно поцікавилася Имсинай. Вона намагалася не подавати вигляду, але нервозність, що несподівано з'явилася в її поведінці, відразу впала в очі Вронському.

— Люблю цю пряність, — відповів він, намагаючись триматися невимушено. — Спробуй! З лососем незамінна річ.

— Перший раз про таке чую, — насупившись, процідила крізь зуби Имсинай і зробила ковток вина.

— А даремно, — не відступав Андрій, — смачно та корисно. Він несподівано відірвав невелику гілочку і тримаючи за стебло, як квітку простяг до зблідлої дівчини. Вона інстинктивно віджахнулася від нього.

— Вибач, я зовсім забула, що в мене ще одна зустріч запланована! — тремтячим голосом сказала Имсинай. — Потрібно бігти, там справді все дуже серйозно. Зустрінемося завтра!

Вона схопила клатч, що лежав на столі і, під пильним поглядом Вронського, майже вибігла з ресторану. Сумно посміхнувшись, Андрій дожував зелений лист і взявся за лосося. Покінчивши з вечерею, він відкинувся на спинку стільця, підняв голову до стелі та незрозуміло до кого промовив:

— Хоч щось прояснюється.

Він розрахувався за вечерю і вийшов з ресторану. Дув легкий вітерець з моря і денна спека нарешті почала відступати.

Значить бабусині байки про всяку нечисть не такі вже й наївні, як я думав. Розмірковував Андрій, крокуючи по набережній. Дивно, але попри те, що відбувалося навколо, він все більше відчував упевненість та ясність думок. Єдине, що турбувало Вронського на той момент — огидна виставка картин Турлаєва. Він твердо вирішив, її позбутися. Андрій відчував на підсвідомому рівні, що повинен це зробити. Не могла змиритися душа художника з тим, що таку “творчість” у бульварній пресі вранці назвуть мистецтвом.

Роздуми перервав плач, який долинав з боку моря. Андрій хотів перейти на інший бік вулиці, щоб не відволікатися, але всупереч першому пориву пішов на звук.