Глава 5 Це все сон?

— Пройдімо з нами, — двоє кремезних охоронців взяли Андрія під руки і не чекаючи на його згоду поставили на підлогу. Попри міцну статуру Вронського, опиратися було марно. Здоровані були ще дебеліші од нього.

— Куди ви мене тягнете? Розрахуюся я за все! Це у вас техніка не працює!

— Зараз розберемося.

Не пройшло й кількох хвилин, як вони вштовхнули Андрія до просторого кабінету на другому поверсі.

— Ілля Петрович, клієнт не розраховується, що з ним робити?

Повний лисий чоловік зі складками на потилиці, повільно повернувся до них і примружився. Поставив на стіл напівпорожній келих і не поспішаючи начепив вузенькі окуляри на широке перенісся.

— Ба, ніяк Лошон Расимджанович до нас завітали. Ви чого, придурки, з шановними гостями так поводитеся? Понабирав на свою голову свинопасів!

Ілля Петрович побіг назустріч Андрію, жестом запрошуючи його сісти на диван.

— Вибачте цих дурнів, будь ласка, а насамперед мене, що не встежив. Дозвольте пригостити вас чудовим віскі.

Андрію починала подобатися ця гра. Розправивши плечі, він поважно пройшов до дивана і закинувши ногу на ногу, кивнув на знак згоди.

Директор клубу миттю дістав із серванта пляшку і ще один келих. Витяг з морозилки колотий лід, а з холодильника “фруктовий кошик”. Мовчки випили, не цокаючись, закусили. Немов поминали покійного.

— Як вам у наших краях? — зайшов здалеку Ілля Петрович, доливаючи віскі гостеві.

— Незвично, — Андрій скривився, роблячи ковток. Директор це помітив і зблід.

— Що не добрий? Може чого іншого бажаєте? Я миттю розпоряджуся, — метушився він.

— Не варто, все гаразд. Просто я на барі намішав всякого.

— Коштом закладу. В будь-який час! Ми завжди раді. Я скажу персоналу, щоб у себе на помітних місцях ваше фото повісили. Вибачте, ще раз за цей прикрий казус.

— Ви цінувальник живопису? — обережно поцікавився Андрій, відправляючи до рота велику, як слива, виноградину.

— Господи! Ви ще питаєте. Я не просто цінувальник, я фанат!

Андрій ще трохи посидів з Іллею Петровичем і прощаючись три рази пообіцяв йому не ображатися і заходити частіше.

Після того як Андрій пішов, директор клубу налив собі ще порцію віскі, випив і повільно видихнув. Сів у широке шкіряне крісло. Набрав номер адміністратора і наказав терміново піднятися до нього.

— Жанно Адольфівно! Як ви могли таке допустити? Я ж попереджав, якщо прийде цей Пікассо — прийняти на найвищому рівні. А його замість царського прийому, притягнули як злидня якогось!

— Ілля Петрович, мені дуже прикро, — почала Жанна, — я попереджала хлопців, але хіба цих китайців відрізниш один від одного.

— Він не китаєць! Він бурят! І то наполовину. Завдяки його виставці, до нашого клубу потекли грошики. І продовжать текти, поки ці божевільні їхатимуть дивитися на його, прости Господи, творчість. Але якщо він їм про наш заклад, як про якусь забігайлівку розкаже, пиши пропало! А майже всі його клієнти ті ще розпусники.

Ілля Петрович ще покричав трохи для годиця, заспокоївся і продовжив спокійніше.

— Я наче його задобрив. Сподіваюся проблем не буде. Жанно Адольфівно, вам не здається, що цього місяця, доки буде відкрито виставку, нам варто поповнити штат дівчаток? Боюся, що ті, які в нас є, не впораються.

Він сказав це таким голосом, що незнайома людина, з легкістю повірила б у те, що директор щиро переживає за своїх, як він називав, дівчаток.

— Я займуся цим питанням, Ілля Петрович.

— Іди. І подивися в інтернеті картинки, як виглядають китайці. Заразом своїм людям покажи. Колгоспники.

Андрій повернувся до свого номера і впав на ліжко навіть не роздягаючись. До самого світанку йому снилася якась маячня. Спочатку він на плечах катав по черзі піджейок з клубу у костюмах чортів, стрибаючи через доріжки з коктейлів, що горять. Потім наснилася Имсинай. Андрій її спочатку навіть не впізнав. Дівчина мало не збила його прямо на пішохідному переході навпроти відділення банку. Имсинай, чомусь їхала в сукні на старому “Уралі” з коляскою. 

Такий самий був у нього в дитинстві, який зламався на його сімнадцятиріччя, коли вони їхали з річки. Андрію тоді довелося штовхати півтони металу аж до села. Правда, як він не відмовляв маленьку Катрусю просто йти поряд, дівчина відчайдушно впиралася в заднє сидіння, аби бодай трохи допомогти Андрію, в якого була до нестями закохана. 

На околицях села Андрій озирнувся і побачив, як замість Катерини мотоцикл штовхає Имсиний. Вони зустрілися поглядами і Имсинай посміхнулася. Андрій аж здригнувся від несподіванки, помотав головою і сон, як слайд перемкнувся на наступний сюжет. Завершив парад цієї нісенітниці Ілля Петрович. Він чомусь роздягнувся до пояса, виваливши свій величезний живіт, видерся на письмовий стіл і пустився в танок під пісню “Despacito”. Коли музика вщухла, спітнілий і червоний директор борделю стрибнув на підлогу. У серванті брязнули келихи, синхронно підстрибнувши на скляних полицях, а кришталева люстра хитнулася кілька разів з боку на бік. Ілля Петрович підтягнув штані, яки постійно сповзали, спробував втягнути живіт, і широко розставивши короткі руки по боках, пішов на художника, посміхаючись і облизуючись.

Андрій прокинувся і різко підвівся. Озирнувся навколо і не побачивши нікого, полегшено видихнув. Насниться ж таке, подумав він, згадуючи минулий день. Так ось воно що, осяяла його здогадка. Вся ця хрінотінь мені просто наснилася!

Натхнений цим відкриттям, Андрій миттю дістав паспорт і, тремтячими від хвилювання руками, відкрив першу сторінку. Версія з поганим сном, розлетілася, як лушпиння арахісу по чистому ліжку. З документа на Андрія, як і раніше, дивився Лошон Турлаєв 1980 року народження. Стоп. Чому 1980? Подумав Андрій. Я ж 1981. У моєму паспорті стоїть дата народження 01 січня 1981, а тут написано 31 грудня 1980.

Засмучений Андрій поклав паспорт назад в сумку, і пішов вмиватися. Він вже дочищав зуби, коли нове осяяння, наче голкою в дупу, пересмикнуло все тіло. Він навіть упустив зубну щітку в унітаз.