Глава 5 Це все сон?

- Пройдімо з нами, - двоє кремезних охоронців взяли Андрія під руки і не чекаючи на його згоди поставили на підлогу. Незважаючи на доволі міцну статуру Вронського, опиратися було марно. Здоровані були ще дебеліші од нього.

- Куди ви мене тягнете? Розрахуюся я за все! Це у вас техніка не працює!

- Зараз розберемося.

   За хвилину вони вштовхнули Андрія до просторого кабінету на другому поверсі.

- Ілля Петровичу, клієнт не розраховується, що з ним робити?

   Повний лисий чоловік зі складками на потилиці, повільно повернувся. Примружився. Поставив на стіл напівпорожній келих і непоспішаючи начепив вузенькі окуляри на широке перенісся.

- Ба, ніяк Лошон Расимджанович до нас завітали. Ви чого, придурки, з шановними гостями так поводитеся? Понабирав на свою голову свинопасів!

   Ілля Петрович побіг назустріч Андрію, жестом запрошуючи його сісти на диван.

- Вибачте цих дурнів, будь ласка, а насамперед мене, що не встежив. Дозвольте пригостити вас чудовим віскі.

   Андрію починала подобатися ця гра. Розправивши плечі, він поважно пройшов до дивана і закинувши ногу на ногу, кивнув на знак згоди.

   Директор клубу миттю дістав із серванту пляшку і ще один келих. Витяг з морозилки колотий лід, а з холодильника «фруктовий кошик». Мовчки випили, не цокаючись, закусили. Немов поминали покійного.

- Як вам у наших краях? - зайшов здалеку Ілля Петрович, доливаючи віскі гостеві.

- Незвично, - Андрій скривився, роблячи ковток. Директор це помітив і зблід.

- Що не добрий? Може чого іншого бажаєте? Я миттю розпоряджуся, - метушився він.

- Не варто, все гаразд. Просто я на барі намішав всякого.

- За рахунок закладу. В будь-який час! Ми завжди раді. Я скажу персоналу, щоб у себе на помітних місцях ваше фото повісили. Вибачте, ще раз за цей прикрий казус.

– Ви цінувальник живопису? - обережно поцікавився Андрій, відправляючи до рота велику, як слива, виноградину.

- Господи! Ви ще питаєте. Я не просто цінувальник, я фанат!

   Андрій ще трохи посидів з Іллею Петровичем і прощаючись три рази пообіцяв йому не ображатися і заходити частіше.

   Після того як Андрій пішов, директор клубу налив собі ще порцію віскі, випив і повільно видихнув. Сів у широке шкіряне крісло. Набрав номер адміністратора і наказав терміново піднятися до нього.

- Жанно Адольфівно! Як ви могли таке допустити? Я ж попереджав, якщо прийде цей Пікассо – прийняти на найвищому рівні. А його замість царського прийому, притягли ці бовдури, як злидня якогось!

- Ілля Петрович, - вибачаючимся тоном почала Жанна, - я попередила хлопців, але хіба цих китайців відрізниш один від одного.

- Він не китаєць! Він бурять! І то наполовину. Завдяки його виставці, до нашого клубу потекли грошики. І продовжать текти, поки ці божевільні їхатимуть дивитися на його, прости Господи, творчість. Але якщо він їм про наш заклад як про якусь забігайлівку розкаже, пиши-пропало! А майже всі його клієнти ті ще розпусники.

   Покричавши, Ілля Петрович трохи заспокоївся і продовжив спокійніше.

- Я наче його задобрив трохи. Сподіваюся проблем не буде. Жанно Адольфівно, вам не здається, що цього місяця, доки буде відкрито виставку, нам варто поповнити штат дівчаток? Боюся ті, що є не впораються, бідолахи.

   Він сказав це таким голосом, що незнайома людина, з легкістю повірила б у те, що директор щиро переживає за своїх «робітниць».

- Я займуся цим питанням, Ілля Петрович.

- Іди. І подивися в інтернеті картинки, як виглядають китайці. Заодно своїм людям покажи. Колгоспники.

   Андрій повернувся в свій номер і впав на ліжко навіть не роздягаючись. До самого світанку йому снилася якась маячня. Спочатку він на плечах катав по черзі піджейок з клубу у костюмах чортів, стрибаючи через доріжки з коктейлів, що горять. Потім наснилася Имсинай. Андрій її спочатку навіть не впізнав. Дівчина мало не збила його прямо на пішохідному переході навпроти відділення банку. Имсинай , чомусь їхала в сукні на старому «Уралі» з коляскою. 

   У Андрія в дитинстві був такий мотоцикл. Він прямо уві сні пригадав, як на його сімнадцятиріччя вони їхали з сусідською дівчиною з річки і мотоцикл зламався. Андрію довелося штовхати пів тони металу аж до села. Правда, як він не відмовляв маленьку Катрусю просто йти поряд, дівчина відчайдушно впиралася в заднє сидіння, бодай трохи допомогти Андрію, в якого була до нестями закохана.

   Вони вже майже дісталися села, коли Андрій озирнувся і побачив як замість Катерини мотоцикла штовхає Имсиний. Вони зустрілися поглядами і Имсинай посміхнулася. Андрій аж здригнувся від несподіванки і помотав головою.

   Завершив парад яскравих снів Ілля Петрович. Він чомусь роздягнувся до пояса, виваливши свій величезний живіт, видерся на письмовий стіл і пустився в танок під пісню «Despacito». Коли музика вщухла, спітнілий і розчервонівшийся директор борделя стрибнув на підлогу. У серванті брязнули келихи, синхронно підстрибнувши на скляних полицях, а кришталева люстра хитнулася кілька разів з боку на бік.

   Ілля Петрович підтягнув сповзаючі штані, спробував втягнути живіт, і широко розставивши короткі руки на всі боки, пішов на художника, посміхаючись і облизуючись.

   Андрій прокинувся і різко підвівся. Озирнувся навколо і не побачивши нікого, полегшено видихнув. «- Насниться ж таке», - подумав він, згадуючи минулий день. "- Так ось воно що", - осяяла його здогадка. “- Вся ця хрінотінь, що відбувалася мені просто наснилася!”

   Натхнений цим відкриттям, Андрій насамперед дістав паспорт і тремтячими від хвилювання руками відкрив першу сторінку. Версія з поганим сном, розлетілася, як лушпиння арахісу по чистому ліжку. З документа на Андрія, як і раніше, дивився Лошон Турлаєв одна тисяча дев'ятсот вісімдесятого року народження. «- Стоп. Чому вісімдесятого?» – подумав Андрій, – «- Я ж вісімдесят першого. У моєму паспорті стоїть дата народження першого січня вісімдесят першого, а тут написано тридцять першого грудня вісімдесятого».