Глава 4 Имсинай

— Хто це? — і так хрипкий голос Андрія пролунав майже як гарчання.

— Ти що не впізнав мене? Це Аларік. Ми на пляжі вчора познайомились.

— То це твоїх рук справа? — гаркнув художник.

— Не чую подяки в голосі. Адже ти сам скаржився на бідність. Що тебе знову не влаштовує?

У розмові зависла пауза. Андрій, не знаючи, що відповісти, сопів у слухавку.

— Де мій телефон та справжній паспорт?

— В тебе в руках. Я ще перед тим, як піти, говорив, що все в твоїх руках. Ти тепер багатий. Можеш перевірити картку, переконатись. Вважай, що потрапив до тренувального табору. Якщо впораєшся — буде тобі щастя, а облажаєшся — ну вибачай. О, ще одне. Мало не забув. Не домовишся з собою, вважай, що Андрій Вронський ніколи й не жив. Час обмежено. Нехай щастить. 

Закінчивши монолог, Аларік відключився, а Андрій опустився на край ліжка, тримаючи в одній руці телефон в іншій розкритий паспорт, на ім'я Турлаєва Лошона. З фотографії на нього дивився молодий чоловік, дуже схожий на самого Андрія, тільки волосся коротше та очі трохи ближче до перенісся посаджені. І вираз обличчя такий, ніби він від яскравого світла кривиться.

Андрій вийшов на вулицю. На свіжому повітрі трохи полегшало, але в голові творилося казна-що. Скоріше за покликом якоїсь невидимої сили, аніж свідомо, чи то й взагалі без якоїсь причини, він пішов до центрального проспекту. Прямо по проїжджій частині гуляли відпочиваючі і зовсім не зважали на гудки машин, яким вони заважали проїхати.

Коли Андрій наблизився до перехрестя проспекту з алеєю, що вела до пірса він почув гучну музику і ніби повернувся до реальності. Став, озирнувся навколо. З напіввідкритого майданчика другого поверху клубу виблискували різнобарвні вогники та світив у небо величезний прожектор. По центру височів подіум з трьома пілонами, на яких виробляли різні трюки піджейки, намагаючись залучити якомога більше відвідувачів.

Андрій кілька хвилин спостерігав за безкоштовним шоу і так захопився, що не помітив, як до нього підійшла дівчина. З одягу на ній був купальник, ботфорти та латексні чорні рукавички по лікоть. Поклавши руку на груди Андрія, вона прошепотіла:

— Усередині гаряче, красунчику.

І, поманивши художника пальчиком, пішла до входу, виляючи стегнами. Андрій звернув увагу, що у дівчини до плавок, в районі попереку причеплений чорний хвостик, який закінчувався червоним пухнастим помпоном у вигляді серця. Підкоряючись інстинкту, художник пішов за рядженою дияволицею в бордову пащу вхідних дверей.

На подив, музика всередині клубу грала не так голосно, як на вулиці. Було доволі просторо, справа і зліва від входу в декілька рядів стояли столики зі шкіряними диванами, а прямо напроти входу барна стійка. Правіше і нижче — танцпол. Андрій сів на високий табурет біля барної стійки та почав розглядати людей, яких в цей час було ще зовсім не багато. Увагу привернув міцний хлопець у футболці з блискітками й такій же бейсболці. Він стояв між двома ефектними дівчатами та демонстративно крутив брелоком від Поршу. Потім хлопець почав щось їм емоційно доводити, бурхливо жестикулюючи. Кілька разів він тицяв пальцем у циферблат годинника, при цьому збентежено знизуючи плечима. Зрештою схоже дівчата піддалися на вмовляння, і він із задоволеним виглядом повів їх до виходу, обіймаючи трохи нижче талії.

Андрій зітхнув, і в цей момент згадав про несподіване поповнення рахунку. Що я, врешті решт, втрачаю? Подумав він і повернувся до бармена.

— Який у вас найдорожчий коктейль?

— Спробуйте для початку "Адмірал", — намагаючись приховати скепсис у погляді й голосі, відповів хлопець і широко посміхнувся.

У цей час на сусідній табурет сіла невисока струнка дівчина, на вигляд молодша за Андрія років на десять. Відкинувши локон чорного ламінованого волосся, вона моргнула аномально густими віями та з цікавістю оглянула сусіда.

— Давай два "Адмірала", один для мене другий для прекрасної незнайомки, — навмисно трохи бундючним тоном промовив Андрій, помітивши увагу дівчини.

— Мене звуть Имсинай, — заговорила красуня і продовжила таким тоном, як наче намагалася скопіювати Андрія, — дякую за таку щедрість, але я б віддала перевагу "Бульвардьє".

— Перепрошую, але в нас закінчився бурбон, — розвів руками бармен.

— Можна подумати він у вас колись був, як і ром середини минулого століття для Адмірала.

Бармен, удав, що пропустив шпильку повз вуха. Непорушно посміхаючись, він продовжив пропонувати варіанти поки дівчина не зупинилася на "Ламборгіні, що палає".

— Я ходила на минулу вашу виставку, — почала розмову Имсинай, спостерігаючи як бармен спритно укладає в келих для мартіні кавовий лікер, самбуку та абсент рівними шарами. Потім поставив поряд чарку, налив на дно Бейліс і плюхнув зверху ще якогось блакитного лікеру. Дістав з-під барної стійки величезну сірникову коробку і запалив десятисантиметровий сірник. Підніс вогник до келиха і коли рідина спалахнула, заходився посипати полум'я корицею. Порошок, що згоряв, тріщав і іскрився, чим привів Андрія в дитяче захоплення.

— На виставку? – здивувався художник, роблячи ковток "Адмірала".

— Ви ж Лошон Турлаєв? Я бачила вас в галереї. Чудові роботи. Я вражена! А від картини "Сестра розпусти" – просто у захваті. Як вам спало на думку так майстерно зобразити бідність?

— Наболіло, сам пройшов через це, — ляпнув Андрій не замислюючись. У Имсинай округлилися очі, і вона ледь не захлинулася залишками коктейлю. На обличчі дівчини відбилося щире здивування.

— А чим ви займаєтесь? — почувши недобре, перевів розмову в інше річище Андрій.

— Я експерт з культурного шопінгу.

— Як це? — настала його черга дивуватися.

— Допомагаю мільйонерам обирати витвори мистецтва та антикваріат.

— І як? Чи користується хтось послугами?

Имсинай змовницьки поманила до себе Андрія ближче і тихим, але переконливим голосом сказала: 

— В черзі стоять. А ваші картини, у вузьких колах, нещодавно викликали справжній фурор! Я сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі?