Художник

Рано вранці Арсеній вийшов з будинку. У провулку стояла гучна тиша. Над помаранчевою черепицею дахів навис сріблястий серпанок.

Автомобілі неспішно повзли по похмурих вулицях, сердито світили фарами і розривали туман в клапті. До шин ліпилося коричневе і жовте листя.

Люди в трамваї їхали похнюплені, із згаслими очима. На наступній зупинці в трамвай встрибнув хлопець в толстовці з капюшоном на голові. Голем, як подумки охрестив його Арсеній, впав на сидіння поруч і втупився у смартфон.

Арсеній знову глянув у вікно - проїздили площу з купами опалого листя.

Він покосився на Голема і несподівано завмер. На екрані смартфона з'являлися картини. Щось у них змусило Арсенія насторожитися: вони надто нагадували його власні роботи.

***

Арсеній полюбляв малювати з дитинства. Квартира, де він жив із батьками, була на п'ятому поверсі. У шибки вікон, нагинаючись під вітром, ломилися липи й клени.

Цей зелений світ хвилював хлопчика. Вийшовши на прогулянку, він грався в тіні струнких дерев, серед лагідних барв і запашних кущів. Тут пурхали метелики, зависали в повітрі журчалки.

А вночі у вікно спальні із зоряного неба заглядав осколок місяця, схожий на зазубрений піратський ніж.

Іноді Арсеній прокидався й навшпиньках підходив до вікна. Місячне світло здавалося приглушеним. Шепіт ночі, далекий заклик зірок і повільний плин тіней не давали хлопчикові заснути. Він відчував, як зупиняється час, як неквапом цідиться кожна хвилина, що веде до світанку.

Ще зовсім маленьким він змальовував стіл і стіни, чим змусив батьків купити йому папір, олівці, а згодом і фарби. Арсеній став малювати те, що бачив і чого не бачив: сіро-жовті й помаранчеві будинки, дерева, схожі на опливлі свічки, безглуздих лобатих велетнів, які легко дістають з дерева апельсини для дітей, смішних карликів у трикутних шапочках, що стріляють з пістолетів різноколірними салютами, смугастого тигра на ланцюжку в дідуся, величезних і поважних гусей, запряжених у карети, крилатих кішок і собак, великого дзьобатого ворона, що везе людину в хмарах, мам і тат, які пурхають з дітьми на повітряних кульках, крилатого дракона й потворну відьму... Коли тато й мама запитували, де він бачив, щоб люди водили на ланцюжку ручного тигра, щоб собаки й кішки літали в повітрі, він лише розводив руками й відповідав:

— Бачив.

Взимку він сміливо малював блакитні й лілові замети, як тепло сріблиться сніговик під сонячними променями.

Батьки дивувалися й намагалися зайняти хлопчика іншими справами. Вони привчали його до спорту, книжок, музики... Усе це Арсенію теж подобалося. Він непогано бігав і плавав, із задоволенням слухав музику, а з ще більшим захопленням читав книжки, яких у квартирі було безліч. Але понад усе Арсеній прагнув малювати.

У дитячому садку вихователька дивувалася його малюнкам, але все-таки хвалила. А в школі була зовсім інша ситуація. Учитель малювання та креслення ставив йому трійки, адже завдання намалювати глек, вазу чи скопіювати атлета Арсеній виконував по-своєму: усе здавалося старому вчителеві кривим і несхожим.

— Це ще що? Де ти таке бачив? Ох, Арсенію, горе ти моє, руки в тебе ростуть не звідти, звідки треба!

Батько на сімейній раді все ж наполіг, щоб сина віддали до дитячої художньої студії. Там сиділи чинно й тихо, малюючи всілякі чашки, античні статуетки та квіти у вазах. Час від часу виходили працювати на пленер.

Арсеній малював гірше за всіх. Особливо коли писав пейзажі фарбами: вони в нього набухали й розпливалися; густі кольорові плями налазили одна на одну, і все це ні на що не було схоже!

Однокласники по студії поблажливо посміювалися. А батьки, та й сам Арсеній, через три роки зрозуміли: нічого з цього не вийде, потрібно шукати в житті щось інше.

У старших класах він закинув малювання. З'явилися нові захоплення: рок-музика, романи літературних авангардистів...

А потім його серце відвідала любов. Музичні пристрасті зникли, книжки західних авторів приїлися. Любов залишалася й гріла душу. Але коли, відслуживши рік в армії, Арсеній повернувся додому, любов теж кудись випарувалася. Побачення з дівчиною здавалися нудними й непотрібними. Незабаром з'ясувалося, що за час його служби в неї з'явився інший, і в одну мить усе було скінчено.

Але малювання він не покинув. Увесь вільний від роботи й навчання час присвячував йому. Незабаром його кімната була завішана власними картинами. Його живопис стримано хвалили, але по-справжньому ніхто не розумів. Так минули два роки.

***

Одного суботнього осіннього дня Арсеній писав пейзаж далеко за містом. Він спостерігав, як дерева оголювалися, втрачаючи листя, немов струшували сльози. Замальовку він так і назвав: «Сльози осені».

Закінчивши малювати й трохи перекусивши, Арсеній подався до траси.

Тут він довго стояв і чекав автобуса. Машини стрімко проносилися повз, заглушаючи крики птахів.

Арсеній навіть не помітив, як автомобіль, що промайнув, легко пригальмував неподалік. Обернувся лише тоді, коли почув дзвінкий голос. З вікна машини виглянуло миле личко в жовтому береті, і в ту ж мить з-під важких свинцевих хмар бризнули сонячні промені.

— До міста? Сідайте, підвезу.