Художник

Рано вранці Арсеній вийшов з будинку. У провулку стояла гучна тиша. Над помаранчевою черепицею дахів навис сріблястий серпанок.

Автомобілі неспішно повзли по похмурих вулицях, сердито світили фарами і розривали туман в клапті. До шин ліпилося коричневе і жовте листя.

Люди в трамваї їхали похнюплені, із згаслими очима. На черговій зупинці в трамвай встрибнув хлопець в толстовці з капюшоном на голові. Голем, як його охрестив Арсеній, впав на сидіння поруч і уткнувся в смартфон.

Арсеній знову глянув у вікно - проїздили площу з купами опалого листя.

Він покосився на Голема і несподівано завмер. На екрані смартфону виникли мальовничі полотна - дуже схожі на його власні.

***

Арсеній полюбляв малювати з дитинства. Квартира, де він жив з батьками, знаходилася на п'ятому поверсі. У скло вікон, нагинаючись від вітру, ломилися липи і клени.

Царство природи хвилювало хлопчика. Вийшовши на прогулянку він грав в тіні струнких дерев, ласкавих кольорів і запашних кущів. Тут пурхали метелики і зависали журчалки.

А вночі у вікно спальні із зоряного світу заглядав осколок місяця, схожий на зазубрений піратський ніж.

Іноді Арсеній прокидався і навшпиньках підходив до вікна. Світло місяця було пригашене. Шепіт ночі, далекий заклик зірок і хід нескінченних тіней не давали хлопчикові заснути. Він відчував, як зупинявся час, як неквапом цідилася кожна хвилина, що веде до світанку.

Будучи ще зовсім маленьким, він змальовував стіл і стіни, чим змусив батьків купити йому папір, олівці, а пізніше і фарби. Арсеній став малювати те, що бачив і що не бачив - сіро-жовті і помаранчеві будинки, дерева, схожі на свічки, що опливли, безглуздих лобатих велетнів, які легко дістають з дерева апельсини для дітей, смішних карликів в трикутних шапочках, що стріляють з пістолетів різноколірними салютами, смугастого тигра на ланцюжку у дідуся, величезних і поважних гусей, запряжених в карети, літаючих крилатих кішок і собак, великого дзьобатого ворона, що везе людину в хмарах, мам і пап, що пурхають з діточками на повітряних кульках, крилатого дракона і потворну відьму... Коли тато і мама запитували, де він бачив, щоб люди водили на ланцюжку ручного тигра, щоб собаки і кішки літали по повітрю, він розводив руками і вимовляв лише одне слово "бачив".

Взимку він сміливо живописав блакитні і лілові замети, як тепло сріблиться сніговик під променями сонця.

Батьки дивувалися і намагалися зайняти хлопчика іншими справами. Вони його привчали до спорту, книг, музики... Усе це Арсенію теж подобалося. Він непогано бігав і плавав, із задоволенням слухав диски, з ще більшим задоволенням читав книжки, яких у квартирі було безліч. Але понад усе Арсеній прагнув малювати.

У дитячому садку вихователька дивувалася з його малюнків, але все таки хвалила. А в школі була зовсім інша ситуація. Викладач малювання і креслення ставив йому трійки, адже завдання намалювати глек, вазу або скопіювати атлета Арсеній виконував по-своєму - все здавалося старому учителеві кривим і несхожим.

- Це ще що? Де ти таке бачив? Ох, Арсеній, горе ти моє, руки у тебе не звідти, звідки потрібно!

Батько на сімейній раді все ж наполіг, щоб сина віддали в дитячу художню студію. Там сиділи чинно і смирно, малюючи всілякі чашки, античні статуетки і квіти у вазах. Час від часу виходили працювати на пленер.

Арсеній малював гірше за усіх. Особливо, коли малював пейзаж фарбами - вони у нього набрякали і розпливалися; густі колірні плями налізали одна на одну, і це було ні на що не схоже!

Товариші по навчанню поблажливо сміялися. А батьки, та і сам Арсеній, через три роки зрозуміли - нічого з цього не вийде, потрібно пошукати в житті щось інше.

У старших класах він закинув малювання. З'явилися нові захоплення - "рок", читання романів авангардистів від літератури...

А потім його серце відвідала любов. Музичні пристрасті зникли, книги західних авторів приїлися. Любов залишалася і гріла душу. Але коли, відслуживши рік в армії, Арсеній повернувся додому - любов теж кудись випарувалася, побачення з дівчиною здавалися нудними і непотрібними. Незабаром з'ясувалося, що за час його армійської служби у неї з'явився хлопець, і в одну мить все було кінчено.

Самотність упіймала Арсенія у свої мережі. У нього майже не залишилося друзів, але в цей період йому чомусь особливо близьким за духом став батько.

Якось Арсеній пішов з батьком за грибами і зупинився уражений. Ялиновий ліс переходив змішаний, вже торкнутий печаллю осені.

У променях осіннього сонця побачивши картинку, Арсеній став швидко малювати у блокноті. У цю мить він неначе щось смутно пригадав - з кольорового, радісного дитинства.

Але на іспитах в художній інститут Арсеній провалився.

- У вас немає здібностей, - сказав професор. – Одного лише бажання малювати замало.

Арсеній не образився. Підсвідомо він чекав чогось подібного. Мовчки забрав свої роботи і пішов.

А увечері подзвонив другу. Наступного дня він вже працював продавцем в магазині "Ліра". Він продавав мольберти, етюдники, фарби, пензлі, олівці, альбоми, а через рік став вчитися заочно на торговому - економічному.

Але малювання не кинув. Увесь час, вільний від роботи і навчання, саме цьому присвячувалося. Незабаром його кімната була обвішана картинами. Його живопис стримано хвалили, але ніхто не розумів. Так пройшли два роки.