Глава 22

Настала осінь, улюблена пора року Люби, це пора для найбільшого натхнення для дівчини, як для художниці.  Дівчина сидить у парку й пише картину, раптом до неї підійшла якась перехожа.

- Любо, це ти? 

Дівчина подивилася на перехожу і сказала:

- Привіт, Алісо.

Дівчина впізнала знайому, вона навчалася в школі - інтернаті.

- Ти стала художницею все - таки?

-Так, принаймні, в межах нашого міста відома.

- Я чула про молоду художницю Листопаденко Любов, але думала, що то якась твоя тезка.

- Ти ж знала, що я умію писати картини.

- Пфф, знайшла чим пишатися, кожен може написати картину.

- Якщо це так легко, як ти кажеш, то напиши сама.

Аліса пішла, вона заздрить Любі, бо хотіла б теж мати успіх, але нічого для цього не робить.

Люба подумала, що Аліса завжди їй заздрила й говорила неприємні речі й продовжила далі писати картину. 

Дівчина так захопилася роботою, що й не помітила, як минуло чотири години, її відволік телефонний дзвінок,  на екрані написано: "Марина ", дівчина відповіла.

- Привіт, Любо. Я прийшла у гості до Пантика, ми зараз дзвонимо у дзвінок на твоїх дверях, а ти не відчиняєш, ми дзвонили Максові,  він заїхав у майстерню,  і там тебе немає. Де ти?

- Я у парку, пишу картину. Скоро буду вдома, чекайте на мене.

Люба зібрала речі й пішла до свого під'їзду. По дорозі їй зателефонував Макс, вона пояснила де була і що робила. Через хвилин сорок дівчина сиділа у кухні квартири Пантелеймона разом із ним і Мариною.