Глава 3

Зранку Люба прийшла на роботу, переодяглася у форму. Вийшла у зал, куди будуть приходити клієнти, разом з Мариною готують перукарню до відкриття. 

- Учора Пант полагодити мій комп'ютер, а сьогодні ми ідемо в музей, - сказала Марина, вона посміхається, її очі "світяться".

- Я рада за вас, бажаю успіху вам і щастя.

- Дякую, Любо.

Почався робочий день, сьогодні було багато клієнтів, адже перукарня, де працюють дівчата популярна.

Увечері Пантелеймон чекав Марину біля перукарні і вони разом пішли.

Люба майже дійшла до свого під'їзду, як раптом почула, що їй хтось телефонує,  дівчина витягла телефон із сумки, поглинула на його екран, номер невідомий, дівчина відповіла. 

- Добрий вечір. Це хто?

- Добрий вечір, Любо. Це Владислав,  син Романа Дмитровича. У мене є для вас ділова пропозиція. Я хочу, щоб ви написали мій портрет. Ви зможете завтра зі мною зустрітися?

- Так, після сімнадцятої нуль нуль, до цього часу я працюю.

- Добре, я скину вам адресу кав'ярні. У вас є вайбер або телеграм на цьому номері телефону?

- Ні, у мене не сенсорний телефон.

- У такому випадку я надішлю адресу звичайним СМС повідомленням. 

- Добре, я буду чекати.

Хлопець і дівчина попрощалися. Люба зайшла у під'їзд. 

Марина і Пантелеймон вийшли із музею кінематографа.

- Панте, екскурсовод дуже цікаво розповідав про історію кінематографії. Мені було б не цікаво дивитися німі фільми, якщо чесно.

- Коли у фільмах говорять, то це дійсно цікавіше.

- Цікаво було послухати, як зародився, розвивався і змінювався світова кінематографія,  попинитися на макети відеокамер та іншого обладнання для зняття фільмів, різних часів!

Дівчина ділиться враженнями емоційно, радісно. Пантелеймон дивитися на дівчину і вона йому все більше подобається, але він лише стримано посміхається.

- А куди ми зараз підемо?

- Прогуляємося містом.

Хлопець і дівчина гуляли, багато розмовляли, знайшли багато спільних тем. Молоді люди прийшли у парк, сіли на дальню лавочки, уже заходить Сонце. Пантелеймон узяв Марину за руку, дивиться їй у вічі, гладить її пальці.

- Мариночко, ти мені запала в душу. Я тебе кохаю.

Губи хлопця і дівчини наблизилися одні до одних і люди поцілувалися, правда, невміло, адже у них обох це перший в житті поцілунок.

- Я вперше цілуюся, тому поцілунок неумілий, - сказала Марина.

- Я теж вперше цілуюся, але ми швидко навчимося.

Хлопець і дівчина розсміялися, потім ще раз спробували поцілуватися. Потім підвелися й побігли, сміючися і тримаючися за руки.