Глава 2

Люба зайшла у свою квартиру, яку їй надала держава. Квартира однокімнатна. Дівчина вийшла на балкон,  де стоїть мольберт і все необхідне для написання картин. Люба пише картину чоловіка середнього віку, він синьоокий брюнет, у класичному костюмі. Дівчина продовжила роботу над портретом, працювала не менше трьох годин. 

Наступного дня дівчина завершила роботу над портретом, зайшла у кімнату, бо почула, що їй хтось телефонує,  на екрані телефону написано: "Роман Дмитрович",  дівчина відповіла. 

- Добрий день, Романе Дмитровичу. Ваш портрет готовий, можете його забирати.

- Чудово. Я не зможу забрати його особисто, сьогодні о першій годині дня до тебе прийде мій син Владислав, він забере мій портрет і заплатить тобі за роботу.

- Добре, я на нього чекаю.

О першій годині дня син Романа Дмитровича подзвонив у дзвінок дверей квартири Люби, дівчина відчинила двері. Вона побачила високого хлопця, у нього коротке волосся каштанового кольору, темно - карі очі, видно, що хлопець займається спортом. Одягнений Владислав у смокінг, взятий у чорні туфлі.

- Добрий день. Ви Люба?

- Так, це я.  А ви Владислав, син Романа Дмитровича?

- Так, як вам відомо, я прийшов, щоб забрати портрет батька.

- Я зараз його принесу, а ви заходьте.

Люба зайшла у кімнату, взяла заздалегідь запакований портрет, винесла його і віддала синові замовника.

Владислав розрахувався за роботу, скільки вони домовлялися з його батьком, потім розпакував портрет і роздивився його.

- Любо, ви неймовірно талановита. За портрет не хвилюйтеся, я запакую його заново. 

Хлопець витягнув ще п'ять тисяч гривень і простягнув їх дівчині.

- Це вам за ваш талант, - після цих слів хлопець усміхнувся.

- Не потрібно, ви ж зі мною розрахувалися. 

- Вам треба більше цінувати свій талант, - сказав Владислав, поклав гроші на тумбочку,  на якій стоїть дзеркало і вийшов швидко із квартири, на перший поверх спустився сходинками.