Розділ 45.

Першим ворухнувся не ліс.

Я.

Різко відступив від стовбура раніше, ніж коріння під ногами встигло замкнутися повністю. Земля під Серцем здригнулася коротким, важким поштовхом, ніби десь у глибині прокинувся м’яз розміром із цілий Гай і тепер пробував себе в русі. Ліани зірвалися з місця майже одночасно — не хаотично, а так, ніби знали, куди саме я піду.

Сокира пішла вбік ще до того, як перша з них встигла обвитися навколо передпліччя. Лезо зрізало її навскіс, темна рідина бризнула на кору, друга вдарила нижче, в коліно, я переступив через неї й рвонувся лівіше, туди, де між корінням ще лишався вузький проміжок.

«Назад. Швидко», — сказав Каїр.

«Оце і є твій великий науковий план?»

«Ні. Мій науковий план у тебе в сумці. А зараз наше завдання — не здохнути, поки ти його донесеш.»

Я перескочив через товстий вузол коріння, ледве не зірвавшись на вологій корі, і тільки тепер відчув вагу ємності під рукою. Сік усередині був теплим навіть крізь метал. Надто теплим для рідини, яка мала б просто лежати собі спокійно.

Позаду знову пішов той самий низький рух — не звук, а пульс усієї зеленої маси, яка раптом вирішила, що я тут уже зайвий.

«Якщо структура цієї речовини стабільна, — сказав Каїр уже іншим тоном, холоднішим і чіткішим, — і якщо на кораблі ми розкладемо її без руйнування активних фракцій, у нас з’являється шанс вийти за межі звичайної симптоматичної корекції.»

Я збив плечем широку ліану, яка злетіла справа, і майже навмання рубонув сокирою вгору. Вона впала мені на спину вже мертвою.

«Скажи нормально.»

«Нормально? Добре. Це може бути не просто місцева лікувальна органіка. Не просто ще одна дрянь, яка на якийсь час збирає тебе докупи. Якщо я не помиляюсь, ми щойно взяли речовину, здатну втручатися глибше.»

Переді мною земля раптом зійшлася хвилею коріння. Я встиг поставити ногу на один виступ, відштовхнувся й перелетів через переплетення в останню мить, поки воно не стягнулося щільніше.

«Глибше — це куди саме?» — видихнув я.

Каїр замовк рівно настільки, щоб я встиг збити ще одну ліану руків’ям сокири.

«У сам принцип мутагену, — сказав він. — Якщо дуже пощастить — у нас у руках основа не для чергового стабілізатора. Для справжніх ліків. Від зараження. Від зхаріантського мутагену.»

На секунду все інше стало менше.

Не зникло. Ліани все ще били з боків. Коріння все ще намагалося схопити за щиколотки. Серце Гаю все ще пам’ятало, що я зробив. Але десь під усім цим уже стояла інша думка. Важча. Простіша.

Ліки.

Не ще одна відстрочка. Не ще одна суміш, яка просто дасть тілові не розсипатись до наступного ранку. Не чергова латка на світ, що давно вже почав гнити живцем.

Щось більше.

«Тільки не починай радіти завчасно, — сухо сказав Каїр. — Це гіпотеза. Гарна. Сильна. Але гіпотеза. Нам потрібна лабораторія. Аналіз. Корабель.»

«Тобто шанс є.»

«Є підстава не вважати все це марною вилазкою.»

Я хмикнув, збиваючи ще один удар ліани.

«У твоєму виконанні це вже майже натхнення.»

Попереду між стовбурами нарешті зблиснуло трохи простішого світла. Не центр. Не Серце. Уже відхід. Межа, де Гай ще не відпустив, але вже не тримав так щільно.

Позаду щось важко тріснуло, ніби одна з товстих гілок не витримала власної напруги. Я не озирнувся.

Не було сенсу.

Те, що жило в центрі, вже сказало все, що хотіло. Далі починалася мова сили.

Я пішов швидше.

Ліани ще двічі намагалися збити мені темп, але тепер простір уже читався легше. А може, просто Гай зрозумів, що я й так іду геть. Останній корінь сіпнувся біля самого чобота, майже символічно, ніби пробував дотягнутися востаннє. Потім усе це лишилося позаду.

Я вивалився на більш тверду землю, де дерева вже не стояли так щільно, і тільки тоді дозволив собі зупинитися на кілька секунд.

Дихання було важким, але рівним. Долоня на ємності — теж.

Сік був при мені.

І тепер справа була вже не в Гаю. І не в його образі. І навіть не в тому, чи пропустить він мене назад живим.