Розділ 44.

Ранок прийшов надто тихий. Настільки тихий, що перші кілька секунд я просто лежав і слухав, як десь високо над головою повільно зсувається листя, а вода в струмку клацає по камінню короткими, майже акуратними звуками. Після нічних тренувань із Каїром це здавалося підозрілим. Ніби світ намагається компенсувати мені одразу все, що він же сам і зіпсував.

Тіло відгукнулося неохоче, але вже без тієї тупої злості, яка була в перші дні. Ребра ще тягнуло. Плече теж. Нога нагадувала про себе глухо, десь у глибині м’язів, наче не боліла, а просто не забула. Але головне — я знову почувався зібраним. Не цілим. Не здоровим. Просто достатньо зібраним, щоб рухатися туди, куди треба.

Зоряна прийшла, як завжди, без привітання.

Сіла навпроти, поставила поряд свою миску, тканину, ніж, кілька стебел і темну скляну баночку з маззю. Глянула на мене так, ніби я не пацієнт, а стара тріщина в стіні, яку вже один раз замазали, але вона все ще не викликає довіри.

— Рухай рукою, — сказала вона.

Я послухався. Повільно підняв, відвів убік, зігнув у лікті.

Вона стежила уважно, потім коротко натиснула під ключицею. Біль був, але вже не той, що перетворює тебе на набір лайки й рефлексів.

— Добре, — сказала вона.

Як на це реагувати, я не знав.

Зоряна відсунула мою руку, перевірила бік, потім ще раз — ногу. Трохи довше, ніж зазвичай. Я це помітив, але не коментував. Вона теж мовчала рівно до того моменту, поки не закінчила з оглядом.

— Це максимум, — сказала нарешті.

Я глянув на неї.

— Ти про що? В якому сенсі?

— У прямому, — відповіла вона. — Більше тут я для тебе не зроблю. Далі або організм сам доведе справу до кінця, або ні. Я витягла тебе настільки, наскільки могла. Ти не помираєш просто зараз — і це вже досягнення.

Я трохи кивнув.

Це прозвучало не як відмова. Швидше як межа ремесла, яке чесно дійшло до свого краю.

«Вона справді стабілізувала систему, — озвався Каїр. — Речовини, вирощені в цьому місці, мають дивні властивості.»

— Тобто тепер я офіційно придатний? — спитав я.

Вона глянула на мене без жодного натяку на веселощі.

— Ні. Тепер ти просто живий і прямо зараз не збираєшся помирати.

— Уже щось.

Зоряна витерла руки об тканину й підвелася.

— Не плутай “рухається” з “відновився”. Намагайся не вплутуватись у пригоди й не отримувати нові травми.

— Нічого не обіцяю.

— Мені не потрібні твої порожні обіцянки. Просто будь обережніший.

Вона вже збирала своє, коли я сказав:

— Дякую.

Зоряна на секунду завмерла. Не обернулась одразу. Потім усе ж глянула через плече.

— Не дякуй завчасно. Краще зроби так, щоб мої старання не пройшли марно. Бо в мене відчуття, що ти замислив щось дурне.

І пішла.

Я ще трохи посидів, дивлячись на ранковий Гай. Світло просіювалося крізь листя вузькими зеленими шарами, і в цій тиші все здавалося занадто нормальним для того, що я збирався зробити. Поруч лежала сокира. Трохи далі — спорядження, яке я вже встиг скласти з вечора. Ніж. Кортик. Порожня герметична ємність під сік. Щільна тканина для обмотки. Пара контейнерів. Усе просте. Робоче.

«Ти дивно спокійний», — озвався Каїр.

«Ти постійно вчиш мене дисципліні, порядку й спокою. А коли я дію так, як ти вчиш, — дивуєшся?»

«Не дивуюсь. Вважай це моєю стриманою радістю з приводу твоїх успіхів.»

Я застібнув ремінь, перевірив кріплення ножа на поясі, перекинув через плече сумку.

«Але так. Спокій іноді небезпечніший за страх. Страх хоча б тримає тіло в тонусі.»

«Дякую за підтримку.»

«Завжди радий нагадати, наскільки ти крихкий. А разом із тобою — і я.»

Я хмикнув, узяв сокиру й вийшов зі сторожки.

Гай уже прокинувся, але не поспішав показувати це голосно. Десь далеко тріснула гілка. Вітер ледве ворухнув верхнє листя. Струмок праворуч ішов своєю холодною вузькою жилою, не звертаючи уваги на мої наміри. Біля вогнища нікого не було. Видно, або Онисія зранку вирішила не заважати, або вже знала, що сперечатися марно.